static.gazeta.ua
У Театрі на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави “Веселощі сердешні, або кепка з карасями”. Оповідання московського письменника українського походження Юрія Коваля вперше на київській сцені поставив Дмитро Богомазов.
Режисер зізнався , що репетирувати прозу Коваля, яка увійшла до збірки “Чистий Дор”, в нинішній ситуації було вкрай складно. Сповнені доброго гумору оповідання “дитячого письменника”, яким він сам себе вважав, йшли врозріз з тією напруженою емоційною атмосферою, яка панувала не лише на Майдані, але й і в більшості міст України. “Останні тижні і дні просто блюзнірською всім здавалася сама думка про майбутню прем’єру, – розповідає режисер. – Наш настрій поділяли і мій учитель Едуард Маркович Митницький, і адміністрація театру. Усім здавалося неможливим у дні революції, в часи жорстокого і кривавого протистояння пропонувати глядачам Юрія Коваля – з його доброю, тонкою прозою зі смаком щастя, з його любов’ю до життя і чуйною увагою до всіх його проявів”.
Тим часом, напередодні прем’єри, коли вулиця Інститутська, освячена кров’ю героїв, вже була перейменована в народі на алею Слави Небесної сотні, режисер все ж вирішив грати спектакль : “У мене з’явилася впевненість у тому , що ця прем’єра необхідна, що якась дуже глибока, незбагненна до кінця, напевно, навіть для мене самого, першопричина підштовхнула до вибору для постановки саме цього тексту. Потрясіння останніх днів несподівано відкрили внутрішню логіку ряду останніх моїх робіт, які стали підставою і опорою у випуску цієї прем’єри і для мене, і для артистів”. Що це була за Першопричина – ми здогадуємося.
Попередніми роботами Дмитра Богомазова були “Войцек” Г. Бюхнера (Театр на лівому березі Дніпра), автора відомого гасла “Мир хатам – війна палацам “, і спектакль ” Morituri te salutant “, поставлений за новелами Василя Стефаника в Театрі ім. І.Франка . Назва останнього перекладається як “ті, що йдуть на смерть, вітають тебе” – так римські гладіатори, йдучи на смертний бій, вшановували свого Цезаря. Але у випадку зі Стефаника це звернення спрямоване не до Цезаря, а до Всевишнього. Ті, що йшли на смерть на Інститутській – а серед них переважали християни, – вже точно ризикували своїми життями не заради правителів. Слово Бог у багатьох було написано на щитах. А у когось воно, без сумніву, було викарбувано і в серці.
У нинішніх наших подіях багато символічного. Багато таємничих знаків нам подається, і багато подій вибудовуються в незбагнений раніше логічний ланцюг. Ось і у Дмитра Богомазова пазл склався: Войцех, чиї тексти, з’являючись на сцені, часто ставали передвістям революційних потрясінь і руйнувань , перейшов в Стефаника, який розповідає про біль і тлінність цього світу, де смерть , як її не заклинай, переслідує нас усюди. І, нарешті – Юрій Коваль з його чистими, дзвінкими текстами , в яких любов до життя, до людей, перевершує думки про смерть. Бо там, де панує любов, тліну, як і страху, місця немає.
“Веселощі сердешні …” можна розглядати як свого роду модель , певний маніфест майбутнього життя, про яку марить Майдан. А в нього, зауважимо, тепер перетворилась вся Україна, і вся містерія Майдану, схоже, повториться у протистоянні повсталої за людську гідність України і путінської Росії – параноя виявилася заразною, майор КДБ, що засів у Кремлі, підхопив її в спілкуванні з нашим колишнім “гарантом”. Або “наш” параноїк, торгуючись за Україну, заразився безумством у чергового фюрера, який загрожує світові зі Сходу – це вже не важливо, важливо самому не підхопити цю небезпечну для життя хворобу .
Однак , повернемося до спектаклю. Син режисера, театральний художник Петро Богомазов позначив на сцені два начала, два джерела біологічного життя на Землі – Місяць і Сонце, чиї лубочні зображення розміщені по різні сторони сценічного простору. Перший, як відомо , є провідником жіночої енергії, тоді як первинне світило, чиє сяйво відображає Місяць , символізує енергію чоловічу; Сонце живить енергією рослин вдень, Місяць сприяє їх росту вночі. Ми не даремно згадуємо про рослини, про землю, з якої вони виростають, бо дія спектаклю відбувається у селі, що живе природним, а не штучним, як ми, городяни, життям.
Завдяки нехитрій метафорі, що повертає нас до джерел життя, звичайні, на перший погляд , стосунки простих сільських мужиків і баб знаходять у виставі, якщо хочете, космічне звучання і наповнення. У селі ж “Чистий Дор “, чия назва римується з сосновим бором , а буття селян з ним сусідить, стосунки, як на мешканця мегаполіса, дуже навіть незвичайні. Тому що сільські мешканці настільки прості, настільки нехитрі, задушевні і наївні у своїх стосунках, що нагадують про євангельську заповідь бути чистими , акі діти. Тому усякий, хто потрапляє в Чистий Дор, стає мешканцем земного раю. Ось і Автор ( В. Лінецький), приїхавши в село ненадовго, залишився у ньому на цілий рік. Зустрівши в лісі Пантеліївну (Л.Самаєва ), він не зміг відмовитися від спокуси увійти до її гостинного затишного дому, де задушевно співає самовар, де готуються смачні страви з городніх та лісових дарів, де жінка, яка вміє дбати про чоловіка, розповідає йому на ніч казки… Пантеліївна відразу запропонувала зовсім інший, аніж в зараженому прагматизмом місті підхід до життя: “Залишайся у нас, а потім думати будеш”. Щоб душа переживала сердешні веселощі, а не просто дражнилася сумнівними задоволеннями, потрібно і жити серцем, слухати його голос , залишивши доводи розуму суто діловій сфері.
Ось так, залишившись в селі, Автор став її щасливим мешканцем. Він писав свої оповідання, ходив із сільськими мешканцями в гості до їх родичів та знайомих, які ділилися не тільки живими карасями, використовуючи у якості акваріуму кепку. Жителі щасливого села щедро ділилися з гостем мудрістю. А мудрість людей, які живуть в гармонії зі світом, з природою, з Богом, нарешті, невичерпна.
Наповнюючись мудрістю, Юрій Коваль – а слідом за ним і Театр на Лівому березі Дніпра, – щедро діляться нею з усіма нами. Наприклад, для мене, як вегетаріанця, було особливо приємно почути, що свиня “хорошій людині не потрібна”. Корова і кури , що дають поживний продукт – так, а свиня, яку потрібно вбити, аби з’їсти – ні. Улюбленою ж їжею одного з мешканців Чистого Бору , якого звуть Дядечко Зуй ( В.Горянський ), є картопля, тому що “в ній сенсу багато”. Дядечко Зуй настільки уважно, чуйно ставиться до односельчан , які усі разом складають одну велику родину, що навіть носить в кишені сіль. Навіщо? А задля того, що коли якась господиня, пригостивши картоплею, її недосолить, таємно це джерело особливого, сільського “сенсу” посолити. Інакше, попросивши солі, можна господиню образити. А ще у нього в кишені завжди є цукерки на той випадок, якщо дітлахів зустріне. Є і викрутка – раптом комусь знадобиться допомога в електричній справі… Дивак!
Але, мабуть, найголовніше, чого навчають диваки з Чистого Бору , так це розуміння наступної, начебто теоретично нескладної, але непростої для практичного втілення істини: жити треба так, щоб тебе всі любили. Щоб , коли ти помреш, всі за тобою плакали.
