gazeta.ua
4 квітня виповнюється 120 років від народження Дмитра Чижевського (1894-1977). Оригінальний мислитель, філософ, дослідник духовної історії слов’ян, він був неординарною особистістю, що викликала різного роду суперечки ще за його життя. Про видатного вченого розповідає кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Г.С.Сковороди, науковий співробітник УВАН у США, Ірина Валявко, дослідник наукової та архівної спадщини Дмитра Чижевського.
Якою людиною був Дмитро Іванович?
Дмитро Чижевський перш за все був вченим і наука була його сенсом життя. Завдяки цьому ми зараз маємо таку потужну наукову спадщину Чижевського — понад 1000 праць, серед яких є і багато фундаментальних монографій з історії філософії, славістики, літературознавства тощо. Але як людина талановита та неординарна він мав доволі складний характер й працювати та спілкуватися з ним було не легко. От як про це згадують його учні та колеги. “Характер Чижевського був неймовірно суперечливим. З одного боку, — чуйність і певна тендітність душі. З другого, — упертість, нетерпимість і гарячковість. Недовірливість, дитячі страхи і поряд з цим – цілковита безстрашність, з якою він йшов своїм особливим шляхом, і спокійна впевненість в своєму значенні вченого, що досягнув немалих висот і мав неповторну манеру мислення”, – згадує Ольга Давидова-Фогельзанг. А Вольфганг Буш у есеї “Шесть лет в Гейдельберге с Дмитрием Чижевским” пише: “Безумовно, його характер був важким, його поводження зі співробітниками – часто несправедливим, однак разом з тим він досить лояльно відносився до заперечувань, навіть тоді, коли колегі-спеціалісти негативно оцінювали його публікації”. Його колега Ханс-Юрген цум Винкель зізнавався в мемуарах: “Я зустрів його трохи незграбним, з норовом, не без залежності від настрою і свого холеричного темпераменту і звідси – важкозавбачиним. При всій своїй зовнішній спокійності він був раним, позбавлен усіляких ілюзій і, певно навіть озлоблен. За своє життя він притерпів немало поразок, кого-небудь іншого давно би вже примусивших здатися, він же не здавався ніколи. Він був бойцом, вмівшим приймати, а якщо необхідно, то і роздавати удари. За своєю суттю він був людиною добросердною, з залізною волею і невичерпною енергією підкорявшим все одній меті: здобуттю нових знань, пошуку істини”. Дитрих Герхардт був переконаний: В основі своїй сутності Чижевський завжди залишався загадкою для тих, хто з ним зустрічався”.
Чим Чижевський вирізнявся як педагог?
– Чижевський приділяв багато уваги своїм учням і намагався дати їм ґрунтовне знання. Однак бувши сам людиною багатогранною з нестандартним мисленням та енциклопедичними знаннями він також цінував неординарність і в інших. Його учень Вольфганг Буш писав: “На професійному поприщі він відчував відразу до всього нормального, що здавалося йому міщанським та дрібнобуржуазним. Якщо студент давав зрозуміти, що його професійною метою є досягти високооплачуваної посади “штудієнрата” (учителя. – “ГПУ”), він викидав його геть. І навпаки, його постійно приваблювали люди, які чимось відхилялися від норми. Поняття “психопат” було для нього чимось позитивним і симпатичним”. Чижевського завжди приваблювали особистості, які могли порушувати усталені норми та канони. Крім того вчений мав унікальну пам’ять і міг цитувати цілими сторінками різні твори, причому не тільки сучасні, а й праці минулих століть. Його учні переказують, що коли йшли до бібліотеки, він з ходу казав назву й автора твору, та сторінки, які треба прочитати. В колах німецьких славістів його називали “Полігістор”. Бути полігістором означало в його випадку – ігнорувати кордони дисциплін, робити несподівані прориви у віддалені області пізнання, з’єднувати елементи знання із різних історичних і культурних контекстів. Здавалось, він не тільки прокладає шлях в невідомі сфери, але і вже відоме або представляє в новому світлі та переосмислює його.
Як ставилися до Дмитра Чижевського в Україні і яке становище він займав в українській діаспорі?
Хоча Чижевський ще при житті одержав в західному науковому світі визнання і популярність як визначний славіст і вчений зі світовим ім’ям, в радянській Україні він належав до кола заборонених авторів. Його праці зберігалися у спецхранах і були неприступні пересічному читачу чи навіть, науковцю. І тільки після отримання незалежності ім’я та праці вченого повернулися на Батьківщину. Що стосується української діаспори, то і там відносини складалися зовсім не просто. Чижевський за національністю був українцем і ніколи цього не приховував, вказуючи це і в анкетах. Однак першою мовою і культурою, яку він сприйняв, була російська, оскільки його родина була російськомовною, українською мовою він оволодів пізніше майже самостійно. Проте протягом свого життя він постійно так чи інакше знаходився в контексті української культури і багато зробив для її розбудови і сприйняття закордоном. Його внесок до україністики вагомий та новаційний, а діапазон тематики достатньо широкий та різноплановий: від дослідження та аналізу літературних і культурних явищ Київської Русі до розгляду українського інтелектуального життя XIX ст. Чижевському належать перші узагальнюючі праці з історії української філософії (завдяки яким його визнано фундатором історико-філософського українознавства) та блискуча монографія з історії української літератури, де вітчизняна література розглядається в контексті світової. Він також один з перших наголосив на вагомій ролі бароко для української культури в цілому, а його праці про Григорія Сковороду й Миколу Гоголя і досі залишаються одними з найкращих. З огляду на внесок Чижевського до вітчизняної культури, він безумовно належить до славної когорти видатних українських вчених XX століття. Однак він ніколи не замикався лише на українській тематиці, досліджуючи і російську, чеську, словацьку і німецьку духовну історію. І дехто із представників української діаспори звинувачували його в космополітизмі, толерантності до росіян, браку патріотизму.
Політика теж зіграла злий жарт зі сприйняттям видатного ученого?
Так, у 1918 році Дмитро Чижевський входив до Центральної Ради і проголосував тоді проти Четвертого універсалу, який проголошував незалежність Української Народної Республіки. Цьому є певне пояснення: на той момент він був членом партії меншовиків, які були проти незалежності України. Крім того Чижевський як людина, що сформувалася за часів Російської імперії, до такого рішення ще не був готовий. Він уболівав за українську мову та культуру, прагнув змін, але його позиція на той час не йшла далі федералізму. Хоча пізніше він змінив свою думку і ставлення до цього питання, частина української діаспори так і не змогла пробачити йому того голосування. Крім того, науково-педагогічна кар’єра Чижевського розпочалася в Празі саме в українських вищих закладах, де він отримав і свої перші наукові посади і захистив докторську дисертацію. У повоєнні роки він також брав активну участь у житті діаспори, був одним із засновників Української Вільної Академії наук, викладав в Українському Вільному Університеті та Українській Богословській Академії, однак не зважаючи на це частина українців були дещо опозиційно налаштовані проти нього. Отже навколо Чижевського склалась парадоксальна ситуація, яка найбільшого “апогею” досягла у 1950-х – середині 1960-х років: одна частина української діаспори визнавала наукові досягнення Чижевського і вбачала в ньому видатного українського вченого, який багато зробив для української культури.
Серед українських інтелектуалів, з якими Чижевський підтримував теплі дружні відносини протягом усього життя, були: Ю.Бойко-Блохін, О.Бурггардт, М.Ветухів, Е.Маланюк, В.Міяковський, Ю.Луцький, В.Симович, В.Рудко О.Прицак, І.Шевченко, Ю.Шевельов, П.Феденко, Л.Чикаленко та інші. Проте інша частина українців, котрі розглядали науку насамперед як засіб пропаганди української справи, з осудом сприймали деякі праці Чижевського, зокрема в царині російської духовної історії. Ці закиди на адресу Чижевського призвели до того, що на початку 1960-х він змушений був виступити з деяких українських наукових установ та товариств. Святкуючи свої 70-ліття у 1964 році в Гайдельберзький Академії наук Дмитро Чижевський мусив констатувати: “Мої українські земляки за малими винятками не розуміють моєї праці”. Певна парадоксальність цієї ситуації полягала ще й в тому, що тоді як деякі кола української діаспори не сприймали Чижевського як українського вченого і навіть взагалі як українця, його німецькі та американські студенти (тобто люди переважно нейтральні) неодноразово підкреслювали українське походження свого професора, яке відбивалось і на його викладах. І тільки у 1990-х роках з Чижевського були зняті всі штучні “звинувачення” і його спадщина повернулась в Україну.
Часто згадають про певні “дивацтва” Дмитра Чижевського. У чому вони полягали?
Справді, не зважаючи на солідний статус професора Дмитра Чижевського вважали “диваком”. До “дивацтв” Чижевського, більш пов’язаних з матеріальним, побутовим світом можна віднести, наприклад, відсутність громадянства (він мав лише Нансенівський паспорт), відсутність подорожнього паспорту (що було незручно і змушувало його кожного разу відкривати нову візу), відсутність постійного медичного страхування – все це речі загальноприйняті в цивілізованому західному суспільстві. До більш “духовних дивацтв” напевно можна віднести його віру в нечисту силу в гоголівському стилі і постійні розповіді про неї. Вважаючи, що чорти – це маленькі, зелені створіння, він ненавидів зелений колір і переконував студенток не одягати зелені сукні. Його гарвардський студент Г’ю Маклейн згадує, як одного разу Чижевському довелося ночувати в одній кімнаті з Якобсоном на якомусь курорті. Посеред ночі він розбудив Якобсона і повідомив, що у вікно намагаються залізти відьми. На що Якобсон пробурчав: “То зачиніть вікно”. Іншим разом Чижевський виявив, що його замкнули в університетській бібліотеці після закриття. Довелося викликати допомогу по телефону. Після звільнення розповідав, що в бібліотеці були маленькі чортенята, які спеціально переставляли і плутали книги на стелажах, щоб потім їх неможливо було знайти. Він чув, як ті розмовляли між собою українською мовою.
Взагалі Чижевський любив цитувати Гоголя, який описував нечисту силу в різних побутових ситуаціях як щось цілком реальне і студенти часто не знали, як їм на це реагувати і чи справді професор так вважає, чи сміється з них. Однак, говорячи про лукавого Дмитро Іванович хитро посміхався і не можна було здогадатися, чи він говорить серйозно, чи жартує. Взагалі, ця лукава посмішка не сходила з його обличчя – в ній проявлялась вся його “барочна” українська натура. Однак, в глибині душі Чижевський вірив у Бога і в існування потойбічного світу, але вважаючи справу віри внутрішньою, інтимною сферою людського буття, не бажав виставляти це на показ. Найкращим доказом серйозного ставлення Чижевського до віри є його наукова спадщина, адже невіруюча людина, яка відкидає існування Всевишнього і потойбічного світу, не змогла би так глибоко і з такою душевною теплотою і щирим інтересом займатися дослідженням творчості німецьких і слов’янських містиків, як це робив Дмитро Іванович.
На останок зазначу, що розглядаючи інтелектуальну біографію Чижевського й аналізуючи його наукову та архівну спадщину треба визнати, що він ніколи не вкладався в рамки тільки однієї культурної ойкумени, він був людиною європейської культури – європейцем не в територіальному, а насамперед у духовному сенсі цього поняття. Думаю, що саме з цієї позиції і треба розглядати спадщину Дмитра Чижевського не обмежуючи штучно створеними бар’єрами і кордонами.
