gazeta.ua
За останні півроку українки стали безстрашними і холоднокровними, бо цього вимагають сьогоднішні реалії. Про це кореспонденту Gazeta.ua розповіла київський психолог Валентина Домська.
“Щодня ми чуємо, що то в один, то в інший воєнкомат приходять жінки. Вони готові іти на війну лікарями, зв’язківцями і рядовими солдатами, бо в українок завищений рівень патріотизму, – говорить психолог. – Вони не можуть сидіти, склавши руки, та оплакувати загиблих і поранених. У бою їм легше перенести усі ті емоції, які звалилися на наші плечі після анексії Криму і з появою російської агресії на сході”.
За словами психолога, вишкіл перед війною українки пройшли на майдані.
“Те, що українка може воювати, я зрозуміла ще взимку на майдані, – розповідає Домська. – Пам’ятаєте, як у лютому на майдані створили Жіночу сотню Самооборони, до якої за два дні зголосилося 200 жінок. Вони на рівні з чоловіками зводили і контролювали барикади, готували та кидали коктейлі Молотова”.
За спостереженням Домської, українки ідуть у воєнкомати, бо люблять Україну більше, ніж деякі чоловіки.
“Жінка, яка бере до рук зброю, готова до будь-яких умов, – каже Домська. – Вона ночує у палатці, носить ящики з боєприпасами, відмовляється від сну та відпочинку. Дехто у мене запитує: А який із жінки воїн? Жінка – то емоційний воїн. Вона інколи занадто драматизує події, є фаталістом за натурою, часто запальна і нетерпляча, енергійна та ініціативна. Передбачити її поведінку в екстремальних умовах не завжди може навіть досвідчений командир”.
В умовах, коли проливається кров і є втрати, ніжні українки стають жорстокішими за чоловіків.
“Здебільшого ідуть воювати дві групи: патріотки та захисниці – ті, хто хоче захистити синів, чоловіків і дітей, – аналізує психолог. – Перша группа “патріотки” рідко коли обзаводиться сім’єю. Таку жінку можна порівняти з вільною птицею, яка не боїться ризикувати, часто не має що втрачати. Від чоловіків, які служать із жінками, часто можна почути: “У розвідку я б з такою пішов, а в дружини б не взяв”.
“До другої групи також належать жінки, які відправили на війну синів, чоловіків, зятів, – говорить Валентина Іванівна. – У такий спосіб їм легше пережити біль розлуки і постійний страх, що можуть втратити найдорожче. У бою відчувають, що чимось корисні. Вони готові іти на передову, аби прикрити собою рідну людину”.
