eveningkiev.com
Поряд із «червоним корпусом»
Коли в 1830-і роки велося розпланування кварталів у районі Київського університету, водночас було розпочато облаштування ботанічного саду при тому ж університеті. Під нього відвели значний простір у тилу «червоного корпусу», пересічений ярами і тому непідхожий для капітальної забудови. Зрештою, на території площею 22,5 га було створено чудовий зелений заповідник із затишними алеями. Парковий фасад «червоного корпусу» орієнтований просто на нього.
Перші рослини тут іще у травні 1839 року почав висаджувати професор Рудольф Траутфеттер, на якого поклали обов’язки директора саду. Крім багатої колекції флори, сад отримав різні необхідні споруди: оранжерею, службові приміщення, житло для співробітників. Донині зберігся старовинний лабораторний корпус, частину якого було зведено архітектором Йосипом Лауфером ще у 1840-х роках. У цьому приміщенні свого часу мешкали та працювали видатні ботаніки – академіки Сергій Навашин та Олександр Фомін. Навколо саду спорудили огорожу.
З боку Бібіковського бульвару (тепер бульвар Тараса Шевченка) вона мала вигляд металевих грат на капітальних цегляних стовпах, а з тилу, по менш презентабельній вулиці Караваївській (Льва Толстого) був звичайний дерев’яний паркан. Здавна в ботанічному саду існувала каштанова алея, що незмінно приваблювала для прогулянок молодь – студентів та гімназистів із подругами. Щоправда, студентство не завжди знаходило спільну мову із садовим персоналом. Приміром, одного разу (років 130 тому) група вихованців університету розташувалася на відпочинок неподалік від своєї alma mater, на травичці у саду. Вони розуміли, що вчиняють не зовсім за правилами, проте поряд з ними паслася корова. Вона безперешкодно поїдала траву, і студенти логічно розсудили, що для даного місця правила виконуються не надто суворо. Та вони помилилися. Незабаром прибіг сторож і почав проганяти їх. Студенти вказали йому на худобинку, яка, напевне, приносила садовим насадженням значно більші збитки, ніж їхня компанія. Але на охоронця ці аргументи не справили жодного враження. «Корові можна, – пояснив він. – Це корівка самого пана директора саду. А ви забирайтеся, бо покличу служителів!». І він почав пронизливо свистіти. Не чекаючи подальших наслідків, студенти змушені були піти…
Своєрідні спогади
Поблизу ботанічного саду охоче селилися знані кияни. Навпроти нього, зокрема, були оселі літератора й українського громадського діяча Олександра Кониського, архітектора Олександра Беретті та багатьох інших. В ошатному особняку №34 по бульвару мешкав представник славетної родини цукрозаводчиків і меценатів Іван Терещенко.
Його син – майбутній підприємець та міністр Тимчасового уряду Михайло Терещенко – згодом пригадував дитячі враження: «Пам’ятаю я добре ботанічний сад на нашій вулиці, арештантів, котрі проходили повз наші вікна, візників, що поспішали на вокзал…». На Бібіковському бульварі колись містилися так звані Арештантські роти для дрібних злочинців, і ув’язнених дійсно раз у раз водили на міські роботи вздовж огорожі ботанічного саду. 1919 року в будинку на розі сучасних вулиць Саксаганського та Льва Толстого оселилася родина юного Миколи Носова, який згодом набув широку відомість своїми дитячими повістями й оповіданнями, став «батьком» знаменитого Незнайка. Носови мешкали на верхньому поверсі, звідки було видно й тильну частину ботанічного саду, «в якому, – згадував Микола, – ми пропадали влітку цілими днями».
У автобіографічній повісті «Таємниця на дні колодязя» Носов згадував і про те, як у роки Першої світової війни при його гімназії створили загін «юних розвідників» – бойскаутів. До їхніх лав зарахували Петька Носова – старшого брата Миколки, пізніше відомого режисера і художника мультфільмів. Що ж до Носова-молодшого, то, за його словами, «мене в скаути не прийняли з причини мого малолітства». Хлопчик дуже образився. «Я, таким чином, вважав себе немовби поза законом і знаходив задоволення в тому, що вів партизанську війну проти цієї організації пай- хлопчиків, з якою поклявся не мати нічого спільного і боротися всіма існуючими в моєму розпорядженні засобами».
На виконання дитячої клятви
Коля Носов із компанією приятелів чатував на скаутів у ботанічному саду, де «юні розвідники» займалися іграми та стройовим тренуванням. «Влаштувавши засідку, ми несподівано обстрілювали їх каштанами, а коли вони, злякавшись, кидалися бігти від нас, наче стадо баранів, ми непомітно пробиралися кудись подалі, розуміючи, що, виявивши зрештою нечисленність нашого загону, вони легко могли здолати нас».
Поява вхідної групи й огорожі
Радянська доба спершу була не вельми милосердною до ботанічного саду. Сумні наслідки воєнних подій, нестача коштів, пального та інших необхідних речей призводили до руйнації. Коли наставали холоди, працівникам Академії наук навіть надали право рубати на дрова деякі дерева в саду. Але тогочасний директор закладу Олександр Фомін, ім’я якого нині носить ботанічний сад, разом з іншими співробітниками робив усе можливе заради збереження найважливіших експонатів, загальної цілісності колекцій. Проблем не меншало у 1920-і та на початку 1930-х років.
За свідченням тогочасної преси, «взимку лижники, що пробиралися через паркан, ламали стовбури і гілляки рідкісних чагарників, а підлітки, які таким же шляхом потрапляли в сад, з великою насолодою розбивали шибки оранжерей, стріляючи з рогаток, і псували етикетки на рослинах. Не було коштів на полагодження кам’яного і дерев’яного парканів». Проте, як часто бувало за тоталітарного часу, допомогла увага можновладця – одного з більшовицьких керівників України Павла Постишева. Надійшли відповідні вказівки, і становище одразу змінилося. З 1934 року тут закипіли роботи з благоустрою. Було розчищено сад від заростів самосіву, впорядковано алеї і тераси. 1935-го оформили ошатною аркою головний вхід з боку бульвару Тараса Шевченка, оновили огорожу, на терені саду влаштували бельведер і гарний басейн. Невдовзі з’явився так само ефектний вхід з боку вулиці Льва Толстого, де спорудили капітальну огорожу замість старого паркану.
Було навіть запропоновано прикрасити сад скульптурами доісторичних тварин біля заростей папороті, але до цього вже не дійшло. На радість киянам У повоєнні роки Ботанічний сад біля університету переважно зберіг свій вигляд. Разом з тим були й помітні зміни. Приміром, 1960 року центральний вхід із бульвару поступився місцем павільйону станції «Університет» на першій лінії київського метрополітену. Потрапити до саду тепер можна просто на виході з метро, крізь арки обабіч станції. У 1976 році поряд з лабораторним корпусом виріс так званий кліматрон – оранжерея висотою 30 метрів (на той час найвища у світі споруда подібного типу). У ньому ростуть найстаріші пальми на території колишнього СРСР. Не завжди й не всі будівлі ботанічного саду імені Фоміна були належним чином доглянуті, проте мешканці столиці любили та люблять тут бувати – не лише під час квітіння магнолій чи каштанів, а будь-якої пори року. Тому особливо приємно, коли ця любов небайдужих киян втілюється в позитивних перетвореннях, до яких належить нещодавно проведений ремонт частини садової огорожі.
Михайло Кальницький, дослідник київської старовини
