theukrainians.org
Антон Дацко, 31 рік. Український спортсмен, фехтувальник-візочник. Срібний призер Літніх Паралімпійських ігор у Лондоні, чемпіон світу, чемпіон Європи
Він міг би опустити руки, стати вічно незадоволеним бурчаком, доживати собі, а не жити. Його життя могло зламатися тоді, коли падаючи з дерева він зламав собі хребет. Але життя не зламалося, а переламалося. Антон Дацко почав перемагати. Перш за все — себе.
Він почав займатися фехтуванням у 2003-му році — порадили реабілітологи. А у 2014-му звичайний хлопець з українського райцентру — кількаразовий чемпіон і Європи, і світу, володар Кубків Світу. А ще він усміхається і отримує задоволення від кожного прожитого дня. «Дивіться, який годинник!» — показує один з цінних подарунків, які нещодавно привіз зі змагань у Страсбурзі.
На нашу розмову і фотосесію він приїздить сам, на власній автівці. Виходить з машини, вправно пересідає на візок — поїхали!
— Як ви стали тим, ким ви є зараз?
Народився в Буську (райцентр на Львівщині, — TU). Там минуло моє дитинство, там закінчив школу, у якій, між іншим, вчився досить посередньо. Батьки не дуже змушували, а сам не надто «горів» бажанням. Мене більше цікавив спорт. Прагнення перемагати переслідувало мене, скільки себе пам’ятаю. Пробував і волейбол, і дзюдо, однак ні там, ні там надовго не затримався.
Фехтування прийшло після нещасного випадку. Я тоді вчився в 11-му класі. Одного разу сидів удома, захотілося горіхів. У нашому саду горіхові дерева не росли, тож пішов до горіхового гаю неподалік — це поруч із місцевим хлібокомбінатом. Видерся на дерево, а між гілками не помітив ліній електропередач. Що було далі — досі не можу згадати, але прокинувся уже на землі з переломом хребта. Ніг не відчував.
Звісно, мене одразу ж повезли до районної лікарні, наступного дня — до Львова. Мені пощастило — у той час у Львові уже з’явилися фахівці-реабілітологи. Операцію провели якісно, лікарі запевняли, що «не все пропало»: мовляв, життя після такого падіння не завершується, можна і вчитися, і спортом займатися. Травма була дуже складна, два місяці на реабілітації.
Лікарі сказали просто: «Усе залежить лише від тебе. Якщо ти постійно практикуватимеш фізичні вправи, то, можливо, функції спинного мозку відновляться, почнеш відчувати». Люди в таких ситуаціях реагують по-різному. Дуже по-різному. Проте я розумів, що коли «впаду духом», то точно нічого не зміниться.
Тому знову пішов до школи, закінчив її. Не хочу жалітися, але життя дуже змінилося — багато звичних речей могли стати недосяжними. Тому я не хотів, не міг байдикувати вдома. Зайнявся спортом.
Ніколи не комплексував через візок. Відчуваю набагато більше незручностей не через свій засіб пересування, а через те, що пересуватися дуже складно — майже усюди це біг з перешкодами. Навіть до магазину потрапити — дуже складно.
Я не звертаю уваги на проблеми, я шукаю вирішення.
— Багато людей не те, що не можуть перебороти усі ці зовнішні перешкоди, вони й внутрішньо не можуть себе налаштували… А вам вдалося!
Я не звертаю уваги на проблеми, я шукаю вирішення. Дивлюся на проблему як на головоломку, намагаюся максимально самостійно її розв’язати. Я молодий і не хочу почувати себе немічним, таким, якому постійно потрібна допомога. Я знаю, що сам можу все зробити.
— Тому й вирішили спортом займатися навіть після травми?
Реабілітологи, з якими я познайомився в лікарні, створили громадську організацію «Стимул». У ситуації, коли в Україні не було такої професії, як «реабілітолог», вони усе одно намагалися допомагати людям, шукали різноманітні ґранти, можливості допомогти нам. Тож ці люди започаткували програму «Рекреаційні ігри» — збирали усіх «спинальників» (так нас називають) і ми двічі на рік займалися спортом у Львівському університеті фізичного виховання. Там орендували манеж і ми упродовж дня організовували різноманітні турніри — від настільного тенісу до фехтування. Після таких зустрічей, оцього духу змагання, прагнення до перемоги я завжди краще почувався. Та й самі лікарі щоразу наголошують — спорт є найкращою реабілітацією. Саме тоді чітко вирішив, що хочу серйозно займатися спортом.
— Коли ви зрозуміли, що саме фехтуванням хочете займатися?
Це вийшло доволі випадково. Під час рекреаційних ігор до мене підійшов тренер і запропонував займатися фехтуванням. Великою мірою мені було байдуже, яким саме спортом займатися — просто дуже хотілося займатися регулярно, від цього моє здоров’я залежало. Тому без вагань погодився спробувати.
Тренування відбувалися у Львові, а я мешкав й учився за 50 кілометрів, у Самборі. Було дещо незручно щоразу добиратися, але пощастило Українське товариство сліпих запропонувало мені роботу за спеціальністю (я здобував фах кравця) і навіть забезпечило гуртожиток! А потім пощастило вдруге — один із наших спортсменів Степан Ханик зазвичай їздив на тренування автомобілем повз мій гуртожиток, відтак забирав мене на тренування. Тренування стали більш-менш регулярними.
Звичайно, я цікавився й іншими видами спорту для осіб з особливими потребами. Але для тих, у кого травма спини, лишалося тільки фехтування — дуже незручно їздити на візку навколо тенісного стола і тримати важкий спортивний лук під час стрільби. Так я й визначився зі своїми спортивними вподобаннями. Та й загалом — фехтування більш динамічне, тут треба рухатися і боротися.
Але розуміння успіху лише як статистики перемог — це надто просто. Бути успішним — це постійно розвиватися, проявляти ініціативу. Бути успішним — це жити по-справжньому.
— Що таке паралімпійське фехтування?
Усе просто — є фехтування стандартне, а є фехтування на візках. Паралімпійський спорт як масове явище з’явився після Другої світової війни, коли обличчя Заходу багато в чому змінилося — у тому числі змінилося й думання про людей з особливими потребами.
У «здоровому фехтуванні» є три види — на рапірі, на шаблі та на шпазі. У нас — два. Звичайні спортсмени зазвичай зосереджуються на якомусь одному виді і це зрозуміло — там набагато більша конкуренція на всіх напрямках. Відповідно, треба зосереджуватися на чомусь одному, бути найсильнішим в усіх видах майже неможливо.
— Чи можете перерахувати свої основні здобутки?
Коли я починав, у нас була дуже висока конкуренція, відтак, мав чого прагнути, до кого рости. Коли фехтуєш зі сильнішими, то рівняєшся з ними, а у перспективі можеш їх перемогти. Перша нагорода знайшла мене в Польщі. Ми поїхали на відкритий чемпіонат до Варшави, де я посів третє місце у категорії Б.
А після двох років тренувань я посів третє місце на першому своєму Чемпіонаті Європи, що відбувався у Мадриді. Став там третім у персональній рапірі і третім у командній шпазі. Так усе й почалося… Це був несподіваний результат — 15:0. Дивно зараз, але я ще був тоді таким трохи нестабільним спортсменом. Пригадую, у двох сильніших виграв, а двом слабшим програв.
А у 2006-му, приміром, я не виборов жодної медалі. Бував і на п’ятому, і на шостому, і на сьомому місцях — не вистачало витривалості і досвіду. Але чи це причина здаватися? Відтак у 2007-му ситуація змінилася, я просто чіплявся за нагороди. Мав дві бронзи за рік.
Вагоміші результати почалися з 2010-го. Я здобув друге місце на Чемпіонаті Світу з шаблею та виборов звання «Майстер спорту міжнародного класу».
У 2011-му я виграв Кубок Світу, став Чемпіоном Європи, а потім — дворазовим Чемпіоном Світу. У 2012-му став срібним призером на рапірі, а у 2013-му ми вибороли перше командне місце на Чемпіонаті Світу у Будапешті з шаблями, і друге місце — з рапірою. І ще в тому ж 2013-му я виграв Кубок Світу на рапірі.
Це був такий період, коли я вперше за всю свою кар’єру претендував на два Кубки Світу: міг стати кращим і рапірі, і на шаблі. Але не склалося. У вирішальному турнірі я не зміг стати першим, лише третім.
Зате цьогоріч я пережив справжній тріумф — і на шаблі, і на шпазі, і на рапірі.
— Антоне, а що для вас успіх? Ви себе вважаєте успішним?
Успіх — це коли ти досягаєш позитивного результату у своїй справі. У моєму випадку — багато займаєшся, береш участь в змаганнях й перемагаєш. Це, на мою думку, успіх.
Але розуміння успіху лише як статистики перемог — це надто просто. Бути успішним — це постійно розвиватися, проявляти ініціативу. Бути успішним — це жити по-справжньому. У 2013-му, приміром, у нас була кризова ситуація — мав відбутися Чемпіонат України з фехтування, але традиційно не було на те грошей. Ми з друзями намагалися хоч якось виправити цю ситуацію. Звичайно на Чемпіонат України нас не вистачило, однак показові змагання у Буську ми провели.
Я прагну долучити більше молоді, більше дітей до цього заняття. Мені хочеться на власному прикладі показати, що спорт дає бажання жити, що це купа енергії і сили. Я не можу просто перемагати, мені хочеться з кимось цим поділитися.
— Якими принципами має керуватися людина, аби досягти успіху?
Для мене важливою рисою є принциповість. Коли я щось роблю, обов’язково намагаюся завершити справу до кінця, не зупинятися на півдорозі. Якщо вже беруся за якусь справу, то намагаюся зробити її максимально добре.
Дуже по-особливому впливає на мене християнство. Люблю перечитувати Біблію, вдосконалюватися не лише фізично, а й духовно. Наодинці філософую, копаюся у собі, думаю над життям, над заповідями. Думаю, що людина мусить мати якісь межі всередині, дотримуватися собою ж вироблених принципів, ставити цілі. Треба бути зрозумілим для самого себе у першу чергу — не можна постійно кидатися то в один бік, то в інший. Такі правила дуже допомагають і в спорті, і в житті.
Коли ти змагаєшся по-чесному, тільки тоді отримуєш реальне задоволення від того, що робиш.
— Чи важливо керуватися принципом чесності?
Ну а як іще? Особливо у спорті. (Усміхається) Коли ти змагаєшся по-чесному, тільки тоді отримуєш реальне задоволення від того, що робиш. Для мене як для християнина це дуже важливо. Я люблю чинити по-чесному, служити людям. Ніколи не обманюю навмисне, хіба можу пожартувати, але роблю це так, аби мене правильно зрозуміли.
Коли я чесний, тоді мені можна довіряти. Тож я можу розраховувати на чесність від інших людей. Чесність робить стосунки між людьми ближчими. Ну, це ж просто — не можна мати якісь справи, починати бізнес з людьми, які брешуть. Я відмежовуюся від таких несправедливих людей. Це є основа основ. Ми не можемо жити самі по собі, але завжди можемо піти від людей, які кажуть неправду.
— А чого не вистачає українцям?
Я переконаний, що кожному треба постійно, упродовж усього життя вдосконалюватися, ставати кращим. Треба чесно зізнаватися собі самому у тому, що ти робиш правильно, а що — неправильно. Треба мати власну думку, власну позицію, не варто надто довіряти чужим словам. Власних правил, тих, які ти сам собі встановив, треба дотримуватися. Інакше вони втрачають сенс. Усвідомлення усього цього дуже не вистачає.
Кожна людина може і мусить сама зробити свій вибір, зрозуміти, чого вона хоче від життя. Кожна людина має визначитися з перевагами та прагненнями, з метою життя.
Мені здається, що наша головна проблема — це залишки радянської системи, бюрократія. Бо ж загалом наші люди — такі ж, як скрізь. Ну працюють же українці за кордоном по 20 годин, роблять те, що їм належить? Відтак і тут усе це можливо. Просто там правильні умови. Відкинути увесь наш негатив і усе буде в нас так само.
Бездіяльність — це безвідповідальність. Якщо тебе не влаштовує певна ситуація, маєш хоча б спробувати її змінити.
— Навіщо, на вашу думку, брати на себе відповідальність?
Знаєш, є такий принцип — якщо ти хочеш, аби хтось щось зробив добре, то зробити це сам. Коли у тебе є розуміння того, як саме вчинити, але ти передаєш це завдання іншій людині, вона виконає усе по-своєму, а не по-твоєму. Результат тобі, як правило, не сподобається. Тому роби сам і бери за це відповідальність. Бездіяльність — це безвідповідальність. Якщо тебе не влаштовує певна ситуація, маєш хоча б спробувати її змінити.
— Навіщо проявляти ініціативу?
Щойно про це й казав. Не подобається щось — візьми і виправ! Прояви ініціативу, а не критикуй без діла.
— Зараз дуже популярно говорити, що зміни системи починаються з окремої людини: «Зміни починаються з тебе!» Ви в це вірите?
Звичайно, вірю! Не можна чекати змін від когось там нагорі. Погане керівництво ніколи не визнає, що воно — погане. Його і без того все влаштовує, навіщо йому зміни? Тож змінювати світ слід починаючи зі себе. Ми це бачили на Майдані.
Усі зміни починаються з тебе, Україна починається з тебе. Слід об’єднуватися зі своїми однодумцями, працювати над вирішенням проблем, створювати організації. Це працює, це дає результат.
— Спорт — це загалом складно. А для вас усе це ще складніше. Скільки було перепон? Як їх долали?
Звісно, часто було складно, але я не впав. Якщо є проблема, треба не жалітися, а шукати вирішення. Наприклад, коли я почав займатися фехтуванням у 2003-му, машини ще не мав, їздив громадським транспортом: щоб доїхати з Буська до Львова, треба було сідати в маршрутку, їхати до Красного, а а там пересідати на електричку. Транспорт наш для візків не пристосований. Можна було плюнути і відмовитися від усього. Але мене це не влаштовувало. Підходив до хлопців, вони брали візок і буквально виносили з електрички. Ну а бруківкою й тротуарами їхав уже сам.
Є проблеми з інвентарем. Він сучасний, але його постійно не вистачає — треба ремонтувати, клеїти. Знову ж таки, можна на владу, керівництво нарікати, а можна взяти і зробити.
Сьогодні у мене вже є певні нагороди, стипендії. Маю можливість обирати найкраще для спорту. І автомобіль власний у мене вже є. Сам можу сісти, заїхати. Але, на жаль, навіть тепер потребую сторонньої людини, яка б допомагала.
Насправді люди з особливими потребами в Україні можуть жити краще. І багато для цього не потрібно. От кажуть, що в Україні — найкраща в світі освіта. Не знаю, може, й так. Але, на мою думку, будівельниками у нас стають люди з вулиці. Чому у Мадриді, Страсбурзі, Лондоні чи Монреалі кожен сантиметр адаптовано для пересування на візках, а у нас будівельні норми — це документи, які існують окремо від будівництва? Це ж не складно, просто одні люди виконують свою роботу на совість, а інші — як вийде. І це не проблема радянської архітектури, яка й для звичайних людей не була пристосована. Сьогодні нові торгові центри, автосалони, висотні житлові будинки, де за ідеєю «візочник» мав би легко пересуватися, зовсім не продумані з точки зору осіб з особливими потребами.
У мене є друг, який працює в громадській організації. Він намагається нам допомагати. Це складно і довго, але без ініціативи й відчуття відповідальності, про які ми говорили, не зміниться нічого.
— Особи з особливими потребами користуються різноманітними пільгами. Як ви до цього ставитеся?
Вважається, що держава так дбає про нас: маємо якісь путівки, безкоштовну освіту. Це, безумовно, добре і багато хто завдяки цьому може зробити своє життя наповненим, змістовним. Але, на мою думку, освіта, приміром, не мала би бути безкоштовною для всіх. Ми повинні не безкоштовно користуватися тим, що дадуть, а платити за те, що нам потрібно і подобається. Наприклад, безкоштовна путівка на відпочинок на морі позбавляє тебе права вибору — де саме відпочивати. Тебе ставлять перед фактом. Замість пільг краще дати людині можливість платити за те, що вона вважає найбільш прийнятним для себе.
Простий приклад — держава оплачує роботу умовного тренера. Свою зарплату він отримує за виховання 20-ти спортсменів. І насправді чиновники не цікавляться — є ті спортсмени чи їх нема. Зарплата все одно «капає». Натомість якби тренер отримував гроші за кожного вихованця, це мотивувало б його працювати краще, ефективніше. Те саме й зі згаданими путівками — це коло корупції, а не пільги.
— А що ви зараз читаєте?
Останнім часом новини з Інтернету читаю — часи такі. Біблію перечитую, я уже казав. А якщо загалом говорити, то мені ближчі художні книжки. Раніше читав фантастику, Джека Лондона. А тепер мені більше до смаку реалістична література, твори, засновані на справжніх історіях. Фантазія, вигадка — це добре, але хочеться більше життя!
— І останнє. Одна порада для читачів The Ukrainians.
Ніколи не розслаблятися. Завжди мати мету — так цікавіше жити. Маєш мету — маєш сенс життя.
