kreschatic.kiev.ua
“Новела як коктейль Молотова – легко летить, добре горить” – таким був девіз цьогорічного конкурсу “Новела по-українськи”, присвячений темі Майдану. Найсильніші тексти конкурсу вийшли окремою книжкою у видавництві Discursus. Запрошуємо на київську презентацію збірки від учасників конкурсу “Євромайдан. Хроніка в новелах” – у середу, 29 жовтня, книгарня “Є”, вул. Лисенка, 3 о 18.00. Запрошені – автори новел, серед них цьогорічний переможець конкурсу “Новела по-українськи” Владислав Івченко. Модератор – Олена Павлова
Пропонуємо читачам передмову до книжки:
“Цієї зими ми багато нового про себе дізналися. Що синьо-жовтий прапор на спині може суттєво зігріти на морозі, а під червоно-чорним взагалі спекотно. Що ялинку можна не забирати до літа, а президента так довго тримати не варто. Що коли треба, зможемо знайти бронежилет для друга. Що рецепт коктейлю Молотова настільки простий, а центр Києва з легкістю перетворюється на Січ. Що на вулицях європейської столиці влада може стріляти у перехожих. Що червоний хрест на рукаві не рятує від кулі снайпера. Що можна не спати ніч, читаючи новини. Що війна буває так близько. Що добро перемагає зло. І не тільки у казках, а й у касках. Ми не знали, що у повітрі свободи так багато сльозогінного газу. Як ним дихати, ми тільки вчимося потрохи. І дуже не хочеться забувати це вміння.
Читати тексти про Майдан – нагадувати собі про нові знання. Із цих новел долинає запах диму, пісні “Океану Ельзи”, пара смачного чаю із медом та імбирем, уламки світлошумових гранат і лемківська мелодія “Пливе кача”, що стала тепер символом скорботи для усієї країни. Читати важко, через текст хтось гине. Але цього не оминути. І кожен такий текст – іще одна цеглинка пам’яті Небесні сотні та спроба зробити її вічною. Новели тут настільки різні, як люди, яких зібрав Майдан. Вони і стали героями цих текстів. Та й не тільки текстів – героями у житті. Червоне – то горять серця, а чорне – шини.
Конкурс “Новела по-українськи” від журналу “Країна” виник торік і проходить удруге. Цього разу ми не могли обрати іншу тему – коли оголошували умови, на Майдані ще було чути запах згарища. Тоді ще ніхто не знав, що попереду окупація Криму, війна на Донбасі і нові й нові Небесні сотні.
Ми отримали 109 новел на електронну та аналогову пошту, ще з десяток листів із віршами. Так вже влаштовані українці – що треба їм писати пісні та поеми, особливо коли вимагають прозу. Читати і оцінювати новели було емоційно непросто. Не відбулося поки дистанціювання між самим подіями і художньою правдою. Ще свіжі рани і картинки перед очима, а з пам’яті остаточно не вивітрився запах диму над бочками.
Для збірки “Євромайдан. Хроніка в новелах” обрали близько трьох десятків найсильніших текстів. Бо переможець конкурсу може бути тільки один, але цікавих новел виявилося більше і вони не повинні оминути читача. Розкривати імена авторів було не менш захопливо, ніж читати їхні тексти – таких різних людей об’єднав Майдан.
Новелу “Пам’яті доблесті воїнів Майдану” написав 24-річний Володимир Галишин з Луцька, стрілець 15-ї сотні самооборони Майдану. “На Майдані з 24 листопада, – пише про себе. – 30 листопада, коли усі думали, що протест заглохне, поїхав додому за 4 години до розгону. Відтоді належав до 15 сотні самооборони – найбоєздатнішого підрозділу (за словами Андрія Парубія), який завжди посилали на передову, у найбільшу гущу боїв. Брав участь у боях 19-го січня. Між боями на Грушевського та “мирним наступом” 18-го лютого брав участь у акціях Автомайдану, нічних бойових акціях, повсякденній діяльності Майдану. Зранку 18-го лютого був поранений (опік 3-го ступеня лівої руки і лівої ноги), після надання допомоги повернувся до бою і поїхав додому 19-го зранку через розпухлу і небоєздатну ліву руку. 20-го лютого загинув мій добрий знайомий Сашко Капінос, з яким разом будували Запорізьку Січ на Хортиці у 2009-му, чимало знайомих отримали поранення. Присвячую цей твір їхній безсмертній доблесті”.
Новелу “Сни та інші” про беркутівця Бембі написав 27-річний Олексій Чупа з Макіївки. За першою освітою філолог, за другою – хімік-технолог, працює на металургійному заводі. Нещодавно літературна агенція “Дискурсус” видала його роман “Бомжі Донбасу”. Новела Чупи увійшла до п’ятірки фаворитів журі конкурсу. Хоча він не витримав вимогу до обсягу, та підкуповує об’ємність подачі образів – зокрема, головного героя, нестримного психа Бембі, який “б’ється як бог” і нарешті знаходить, де реалізувати свої таланти та ще й за грубі гроші.
Новелу “Рідніші рідних” написала Любов Сердунич зі Старої Синяви на Хмельниччині. З поданої біографії подумалося, що саме на таких активних і натхненних тримається українське. Працювала вчителькою рідної словесности, ведучою просвітницьких програм, очолювала місцеві літературні об’єднання. Авторка 14 збірок, серед яких твори для дітей, історичні поеми, сценарії, дослідження і фольклор часів Голодомору. Перекладає українською твори Ахматової, та “інших москвомовних авторів”. Леді ордена “За заслуги”, нагороджена медаллю “Будівничий України” за вагомий особистий внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення Української держави. Про себе пише: “Ревнительниця української культури та мови як єдиної державної”.
Авторку новели “Мерехтіння” про львівський Євромайдан журі впізнало “за почерком”, хоча всі імена на рукописах були приховані. Це минулорічна переможниця конкурсу Марія Титаренко. Дахи Львова, вогники цигарок невтомних місцевих активістів, кава замість сну. Марія Титаренко народилася у смт Гарячі Ключі на Сахаліні, острів Ітуруп. Зараз керує магістерською програмою із медіакомунікацій Школи журналістики Українського Католицького Університету. Так само “за почерком” впізнали і минулорічну фіналістку Анжелу Богаченко. Цю авторку видала музика. І тут не тільки “Пливе кача”, а ще й композитор Патрік Кессіді договорює свою останню мантру: “…суть до попелу, попіл у сніг”. А новелу Михайла Бриниха впізнати нескладно не тільки членам журі. Бо хто ж іще може додати такої екзистенційної глибини сюжетові про поєдинок на шаховій дошці.
Романтичну історію “Чекати на чай” написала 19-річна студентка Києво-Могилянської академії Альона Вишницька. Поки герої п’ють імбирний чай на Майдані. Але коли усе закінчиться, вона обов’язково запросить його на інший чай, молочний за сторічним індійським рецептом. Про себе авторка пише: “Час від часу випадаю з навчального процесу, бо на лекціях в’яжу светр, дивлюсь на дерева або роблю паперових журавликів. Хочу бути серйозним і чесним журналістом. Закінчила музичну школу за класом арфи та гітари. Вдома розмальовую стіни петриківським розписом. Слухаю джаз і не можу жити без Львова. Люблю прокидатися в наметі у лісі і ночами сидіти біля багаття. Живу з найтерпимішою і найтеплішою у світі мамою і не люблю мити посуд. Маю папугу на ім’я Пінгвін”.
Читати ці твори – наче зазирати людям у душу. Дізнаватися, що болить українцям. Деякі тексти наївні з мистецької точки зору, але вони – щирі, а щирість у сучасному мистецтві цінують побільше за барокові викрутаси чи модерністичні експерименти. Це не збірка найтонших зразків літературної майстерності, хоча серед них є сильні тексти. Це радше щоденник, прозова хроніка, фрагменти, живий голос Майдану.
Географія – широка. Автори новел – із Рівного, Полтави, Чернівців, Донеччини, Кіровограду, Сумів. Киян не найбільше, до речі. Надсилали тексти із закордону, зокрема Польщі та інших країн, були кримчани. Художники, будівельники, вчителі і студенти, лікарі, пенсіонери, поети. Майдан зачепив усіх. І хоча новела як жанр передбачає несподівану кінцівку, тут фінал відомий – Майдан переможе”.
Олена Павлова, організатор конкурсу “Новела по-українськи”, редактор відділу культури журналу “Країна”.
