Кожен день українці боряться за своє майбутнє та підтримують українських воїнів як тільки можуть! Чарівні вірші про незламний український дух та боротьбу нашого народу пише 15-річна українка з села Пнівне Олена Швиднюк. Її поезія пронизує душу та її поетичні рядки – не по-дитячому дорослі. Це звернення, прохання, вимога до нас, дорослих – вберегти Україну, захистити рідну землю, своїх батьків, рідну домівку від усіх загарбників! І найголовніше – дівчина вірить, «українці ще не стерті із Богом, коханої землі».
Нині Оленка навчається в десятому класі. Почала писати вірші ще восьмиклассницею. І кожний вірш знає на пам’ять. А їх вже перевалило за сотню. Прагне досконало володіти англійською і польською мовами. Уподобання – класична музика. Віддає перевагу сучасним українським поетам. Багато читає класиків української літератури.Найбільше приваблює її професія журналіста. Насолоджуйтесь:
Багато зрадників у мареві холоднім
І погляд їх зневірою обпік.
Я була вільна, люди, а сьогодні
Я сльози витираю із повік.
Я хочу обійнятись з миром, люди,
Не треба крові в пелені туги.
Я українкою була і буду!
Забутися? Простіть,не до снаги.
Я закохалась в Україну, колежанко.
В її простори, ніжність і тепло.
Я народилась вільною – не бранка,
Свобода заховала під крило.
Я вас благаю, збережіть від смерті
Яскраву незалежність у імлі.
Повірте, українці ще не стерті
Із Богом даної, коханої землі.
В очах немає рабського відтінку,
Хоч й наливали від по вінця!
Нікому не скорити українку!
Ніколи не зламати українця!
Свобода
Свобода не тліє у житі розп’ятою
Війною безжальною, сліпою, проклятою.
У серці свобода –рабами не стати!
Свободу не вб’єш, не присудиш до страти.
Свобода дивилася в катові очі
І Богу молилась холодної ночі.
В кайдани закована горем в імлі
Торкалась повіками неба й землі.
Сьогодні осінь плаче
Сьогодні осінь плаче в холоднечі
І проклинає бісову війну-
Нам більш не обійняти ваші плечі,
Нам не зустрітити сонячну весну.
Сьогодні мама не писатиме листа.
В хустині чорній піде до могили.
Ридатиме, молитиме Христа
Про мирне небо. стомлено. щосили.
Сьогодні дні приречені, тривожні.
Знов кулі полетіли у серця.
Як шкода, та ,нажаль, ми не спроможні
Знов притулитись до полеглого бійця.
Сьогодні наше, бачиш, вже померкло.
Я думати про краще не посмію…
Глянеш ввечері в темне дзеркало
І не побачиш світлої надії.
ххх
Полинула у вальс печаль лірична,
Мереживом сплелась з журбою осінь.
Вона кружляла в небі романтично-
Згубила смуток у моїм волоссі.
Торкнулась осінь приязно ключиці.
Гарячим відчаєм горнулась до плечей.
Хотілося, щоби мої зіниці.
Були для когось зорями ночей.
Осінній постріл в серце полетів.
Між ребрами дзвенять останні ноти.
Так і погину я без почуттів,
І лише осінь усміхається навпроти.
Осінній вітре, розмалюй мої думки,
Залоскочи зап’ястя кольорами
І золотом холодної руки
Здійми у вальс нестримні панорами.
Стань вірусом спокійності й закляттям,
Інфекцією звіданого болю.
Стань подихом надій й прокляттям.
Врятуй нам осінь. Подаруй нам волю.
Стань голубом у вирі мирних хмар,
Землею стань й від крові вмий росою.
Стань оберегом світлим від примар,
Гори яскравою, примхливою грозою.
Ключиці розітни гірким сонетом,
Дощем п’янким тулися до повік.
Торкайся серця кожного поета
І стань хворобою смертельною навік
Моє тепло викрала з серця агонія,
Б’є в груди правдою життєва іронія.
Минуле примарою оселяється в протязі,
В’їдається плямами на гарному одязі.
Мої крила зламала життєва проза,
Жорстокою реальністю отруїла розум.
Я ледве дихаю, не вистачає кисню.
Напишіть епітафію, заспівайте пісню.
Заспівайте з листопАдом у мінорі
Про твори мої безнадійно хворі,
Про вічно сумні, про мене бездарну.
Я з оссіню вмерла, коли було хмарно.
Я не пишу вірші. Я плачу ними,
Як плаче небо стомленим дощем.
Як люди ніжно кидають у спини
Сапфіри чорні і отруйний щем.
Я людям не присвячую поеми
І смерть не культивую уві сні.
Життя формує власні теореми.
Я ж Ваша бранка, подарована весні
Я не кохана Вам, а Ви мій вічний сум.
Та образ Ваш диверсія і опій
І голос той –це електричний струм.
Вбивав мене, як сотні моїх копій.
Я горда дама з трауром в душі.
Байдужим словом я би Вас убила.
Таким, як Ви, я не присвячую вірші.
Не варті Ви, щоб я Вас так любила.
Моє серце гуркотітиме від болю-
Все летітиме у прірву амплітудою.
Я проклинатиму себе і вперту долю.
Я хворітиму віршами, як застудою.
Я заспокійливе, як чай питиму,
Як каву з молоком й корицею .
Печалі я палитиму, топитиму,
Немов клеймо під лівою ключицею.
Зів*ялі квіти від зими ховатиму,
Плекатиму журбою від морозу .
Я дихати без рими забуватиму.
Конатиму, мов хвора без наркозу.
І лікарі зневіренно мовчатимуть.
Моя усмІшка страхом атрофована.
Журба і смуток в скроні цілуватимуть.
Моя душа у людях розчарована.
Щастя сьогодні не личить поету.
Як пташка безкрила, поет без журби,.
Посмертно ми в’язні терпкого сюжету,
Де всіх убиває убоге “якби”.
Поети сьогодні не в’януть без світла,
Бо їх не почують й не скажуть “Люблю”.
В гріховності світу вже рима осліпла,
І кожен поет рівнозначний нулю.
