mykyiv.com.ua
Мальовничий лісовий масив Феофанія розташований на південно-західній околиці Києва. Ця місцевість в історичних документах згадується з кінця XVI ст. Тоді вона належала Києво-Печерському монастирю і називалася Лазаревщина – на честь “благочестивого старця Лазаря”, який тримав тут пасіку. У XVII ст. Лазаревщина стала власністю київських православних митрополитів Петра Могили (1632-1647) і Сильвестра Косова (1647-1657).
Надалі нею володіли монастирі Софійського і Михайлівського Золотоверхого соборів.
У 1802 році помічник київського єпископа Феофан (Шиянов) побудував тут для своєї літньої резиденції архієрейський будинок і Михайлівську церкву. З благословення тодішнього митрополита Київського і Кишинівського Гавриїла Банулеско і його особливої грамоти Лазаревщина отримала свою останню назву на честь Шиянова – Феофанія. Тоді вона займала більше 150 десятин.
Новий господар – київський вікарій і настоятель Михайлівського монастиря Інокентій Борисов (1836-1841) – увів у Феофанії біблійні назви: тут з’явилися гори Фавор, Елеон, Синай, струмки Кедронський і Сілоамський, долина Йосафата і “Життєдайне джерело” з ключовою цілющою водою.
У 1861 році вікарій Серафим (аретинський) доручив ієромонаху Воніфатію влаштувати тут монастир – пустинь.
Прийнявши в 1871 році управління пустинню ієросхимонах Іринарх за 30 років устиг перебудувати всі дерев’яні будівлі на цегляні, покрити їх залізом, звести нові житлові і господарські будівлі, збудувати водопровід. З 1901 року з благословення митрополита Київського і Галицького Феогноста і визначення Синоду Феофанія офіційно стала іменуватися “скитом” і була приписана до Михайлівського Золотоверхого монастиря. На початку XX ст. у Феофанії було 3 храми: на честь дива архістратига Михаїла (теплий), дерев’яний; на честь Усіх Святих (холодний), кам’яний; на честь ікони Божої Матері, іменованої “Володимирською” (холодний), кам’яний.
20 травня 1904 р. правління київського Михайлівського монастиря направило в київську духовну консисторію рапорт такого змісту: “приписана до сего монастиря скит Феофанія хоча і має в даний час три храми, з яких один дерев’яний – вкрай ветхий, але всі вони настільки малі, що ні можуть вмістити під час богослужіння і десятої частини прочан. Зважаючи сього в ознаменування сторічного ювілею існування скиту ієромонах Леонтій з братією увійшов з клопотанням про дозвіл побудувати кам’яну церкву з трьома престолами в ім’я: “I. Чуда Св. архістратига Михайла в Хонех. 2. Великомученика і цілителя Пантелеймона. 3. Преподобного Сергія Радонезького”.
Було отримано дозвіл на будівництво монументального собору на честь цілителя Пантелеймона. Великомученик Пантелеймон (всемилостивий) шанується Православною Церквою як повелитель воїнів і цілитель. Народився він у м. Никодима під час жорстоких гонінь на християн. Прославився тим, що зціляв хвороби призиванням Імені Ісуса Христа. За наказом імператора Максиміана в Никодима були спалені і замучено десятки тисяч християн, багато нудилися в ув’язненні. Безбожний імператор зрадив і цілителя Пантелеймона на найжорстокіші муки за те, що він відмовився відректися від Христа і принести жертву ідолам. Тіло великомученика колесували, рвали і палили, ввергали в кипляче олово. Коли цілителя Пантелеймона кинули звірам на розтерзання, то люті хижаки стали пеститися до нього, намагаючись торкнутися його руки. Після того як святому відсікли голову, з рани його потекло молоко. Кинуте в багаття тіло святого великомученика Господь зберіг неушкодженим. Сталося це в 305 році. Історія знає безліч свідчень про зцілення святим Пантелеймоном болящих, про припинення за його заступництвом перед Богом страшних морових пошестей та епідемій. Великомученик Пантелеймон став одним із найбільш шанованих святих і покровителем лікарів. Будівництво храму на честь святого великомученика Пантелеймона у Феофанії було доручено єпархіальному архітекторові Е.Ф. Єрмакову (1868-1914). Свято-Пантелеймонівський собор було збудовано в 1905-1912 рр. у Феофанії на території чоловічого скиту, приписаного до Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Велична рожево-біла будівля дивувала точністю і строгістю пропорцій, вишуканістю стін і куполів, гармонійним поєднанням з мальовничою горбистій місцевістю. Доля храму, як і багатьох інших православних святинь, склалася трагічно після звершення жовтневої революції 1917 року. В архівах збереглися записи за 1913 рік, з яких випливало, що на той час в обителі, настоятелем якої був ієромонах Софроній, було 9 ієромонахів, 5 ієродияконів, 18 ченців і 80 послушників. У перші роки радянської влади з’явилася інша статистика. Так , на 1 травня 1928 року в Києві і передмісті було 18 монастирів і скитів. Усього в них проживало 1346 ченців. У Свято-Пантелеймонівському скиту в 4 молитовних будинках і 146 інших будівлях проживало 46 ченців. Частина території була “використана” з “вигодою” для трудового народу – під дитячий будинок на 185 осіб.
Влітку 1934 “перевірені” радянські вчені дійшли висновку, що собор споруджений не в XII ст., а в період бароко, а отже, не є історичною цінністю. Монастир було знищено. Щодо скиту Феофанії, то на 1 січня 1929 року в ньому проживало 69 ченців і 22 черниці. З цього року в Україні починається масове закриття монастирів і церков. До 1935 року було закрито майже всі, діючих залишалося менше десятка… Перше відродження духовного життя відбулося у найважчі роки Великої Вітчизняної війни. Воєначальники у спогадах оповідали, що, коли фашисти дійшли до Сталінграда, до Йосипа Сталіна прийшли священики і сказали, що зупинити фашизм він зможе тільки у тому випадку, якщо відродить релігію. Духовне життя зажевріло знову. Друга страшна війна з релігією розгорнулася наприкінці 50-х років.
20 травня 1990 будівлю собору повернуто Українській православній церкві, а настоятелем призначено архімандрита Серафима. Почалися реставраційні роботи. Св. Синод УПЦ на чолі з Блаженнішим Володимиром (Сабоданом), митрополитом Київським і всієї України, указом від 22.06.93 р., схвалив передачу храму з будівлями та земельними угіддями Покровському жіночому монастирю з метою утворення скиту.
