Той, хто пройшов крізь вогонь: Дмитро Лінартович розповів про розвиток українського кінематографу

21 Березня 2015 20:00
socportal.info

socportal.info

Головна роль у фільмі «Той, хто пройшов крізь вогонь», зйомки в інших стрічках Михайла Іллєнка, ролі у муніципальному театрі «Київ», захоплення музикою і малюванням – Дмитру Лінартовичу вдалося зайняти своє місце в українському мистецькому просторі. У кіно відомий як Іван Доценко, український військовий пілот-вождь індіанського племені, у житті – багатогранна особистість, професійний актор, який займається вільною боротьбою, футболом, акробатикою, парашутним та підводним спортом.

Вихованець родини акторів, той, хто з 13-річного віку постійно на сцені – український Джонні Депп Дмитро Лінартович буде гостем програми «Чоловічий клуб», що вийде на Першому Національному цієї суботи, 21 березня, о 17:00.

Про мрію стати футболістом й акторську універсальність, необхідність відстоювати свої інтереси, не сподіваючись на інших, та справжній знімальний бум в українській кіноіндустрії актор Дмитро Лінартович розповів в інтерв’ю.


Дмитре, Ви – з родини акторів. Ваш вибір професії був вирішений заздалегідь чи Ви мріяли стати кимось іншим?

У дитинстві я дуже багато часу проводив на вулиці й бігав із хлопцями у футбол на стадіоні «Атлет» на Куренівці. Ми їздили грати проти Троєщини та команд з інших районів – це були такі баталії, футбольні пристрасті, сутички. Грали у футбол доти, доки вже не було видно м’яча. І в мене було бажання стати футболістом. Потім я підробляв на Троєщинському ринку, де натягував тенти. Через деякий час працював монтувальником сцен і актором другої категорії Театру Збройних сил України, який очолював мій батько Костянтин Лінартович. А потім я пішов служити до української армії. Там у мене був час «за колючим дротом» подумати про свою долю. Саме там я вирішив, що стану актором. Після дембеля влаштувався до Київського академічного Молодого театру монтувальником сцен, а після закінчення театрального сезону – вступив до театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, підготував репертуар і пройшов на бюджет. Отак розпочалася моя акторська історія…

А Вас не звинувачували у тому, що батько-актор допомагає Вам і тому легше будувати акторську кар’єру, ніж людям не з акторських родин?

Ні, ніхто такого не казав. Тим паче, що в нас у родині так заведено, що ти мусиш сам іти своїм шляхом і досягати цілей самотужки.

Ваші батьки, які знають усі підводні камені акторської професії, підтримали Ваш вибір?
Так, підтримали. Я ніколи не цурався просити допомоги у свого батька у питаннях передачі досвіду. Наприклад, щодо того, як поводити себе на сцені, розбирати роль. Ми з батьком розбирали цілі уривки, багато говорили про те, що таке драматургія. Потім, вже працюючи в театрі, він поставив виставу «Циліндр», в якій я зіграв роль Родо. Мав унікальну можливість попрацювати з ним пліч-о-пліч. У нього взагалі дуже насичений професійний досвід, оскільки він не лише режисер, але ще й кіноактор і, можна сказати, «хрещений батько» українського дубляжу. Фільми, озвучені українською, зокрема «Пірати Карибського моря», «Тачки» – це його робота. І я з задоволенням прислухаюсь до його слушних порад з приводу акторської техніки, бо він має великий досвід, чудово знає і любить свою справу. В цих питаннях ми з ним дуже схожі. Мені у цьому розумінні дуже пощастило.

Часто актори мріють зіграти якусь визначну роль на кшталт Гамлета. Чи є у Вас така омріяна роль?

Ні, коли я став на акторський шлях, то чітко зрозумів – немає значення, які саме ролі тобі дають грати – чи це ув’язнений, чи можновладець, чи військовослужбовець, спортсмен, лаборант. Я вважаю, що сьогодні актор мусить бути універсальним, внутрішньо пластичним і вміти впоратися з будь-якою роллю. Наприклад, коли тобі треба зіграти роль бібліотекаря, ти маєш поспостерігати за людьми цієї професії, перечитати якусь літературу. Якщо потрібно відтворити якусь епоху, то ти знайомишся з цієї епохою, підіймаєш цілі культурні пласти – костюми, поведінку людей, історичне тло. Тобто актору необхідно враховувати обставини і знати свою професію. Я дуже багато спілкуюся з різними людьми різного прошарку, і кожен цікавий своїм внутрішнім світом, професіоналізмом, характером.

Український кінематограф почав потроху рухатися вперед – знімаються гарні фільми, які подобаються глядачеві? Чи відчувається цей стрибок?

Звичайно, я бачу колосальні зміни у зв’язку з подіями, які зараз відбуваються в Україні. По-перше, дуже багато творчих людей нарешті зрозуміли, що потрібно знімати українські фільми українською мовою. Зараз дуже хороші сценарії пишуться українськими кіносценаристами. Актори у нас – талановиті й готові працювати. Режисери – так само. Єдине, чого бракує – фінансування. Особливо неприємно, коли штучно влаштовують цю ситуацію, апелюючи до того, що іде війна. Війна війною, а фільми треба знімати, бо мова іде про боротьбу за інформаційний простір. Необхідно, щоб люди з телеекранів бачили українське кіно. Навіть маленькі країни, які не володіють такими природними й культурними багатствами як Україна, надзвичайно цінують і плекають свою культуру, тому й знані у всьому світі. Велику роль у цьому відіграє їхня позиція і ставлення до своєї ідентичності. Можу зауважити, що зараз українці теж, як то кажуть, кинулися знімати власне кіно. І слава Богу! До людей починає доходити, що бути українцем на своїй землі – це нормально, комфортно, бо ти в себе вдома. Потрібно, щоб держава ще й закони прийняла з приводу того, щоб із меценатів, які вкладають кошти в українську кіноіндустрію, не брали податків. Сподіваюся, що владна верхівка ці питання якось вирішуватиме. На мою думку, у найближчому майбутньому в Україні з’явиться продюсерське кіно – коли людина, яка має свій бізнес, вкладатиме гроші, і за рахунок цього зніматимуться фільми. Адже держава розвитку української кіноіндустрії приділяє дуже мало уваги. Є люди, які за це вболівають, але їх замало. З часом у нас буде бізнесове продюсерське українське кіно, як в інших країнах. Кінотеатри і техніка у нас є, локації і натура є, талановитих людей багато, і найголовніше – є готовність робити кіно. Тож я налаштований дуже оптимістично.

Які з останніх українських фільмів Вам сподобалися найбільше?

У нас давня традиція, яка бере початок ще з радянських часів. Мені згадується фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» – це хороше кіно, яке виграло нагороди на багатьох фестивалях. Із сучасного кіно мені особисто сподобались картини «Іван Сила», «Поводир», оригінально зроблена стрічка «Тіні незабутих предків». Взагалі, я обожнюю наші українські фільми – їх можна смакувати нескінченно довго. Зараз нам треба робити своє, українське. Бо ми завжди на когось сподіваємося – що нас відзнімуть, нас запросять, нам дадуть… Але нам ніхто нічого не дасть, поки ми самі не візьмемося, не закатаємо рукави і не почнемо працювати.

Джерело: Соцпортал