Розташоване практично біля епіцентру вибуху на Чорнобильській АЕС, це місце стало символом її наслідків. Все тут красномовніше від слів говорить про трагічне продовження катастрофи, пов’язаної з переселенням багатьох тисяч людей, пише “Хрещатик”.
Колись Прип’ять була втіленням останніх досягнень радянського містобудування. Якщо Чорнобильська АЕС створювалася як найкраща і передова атомна електростанція, то й місто атомників мало б їй відповідати. Ось лише один приклад — магістралі, перехрестя, регламент руху машин, дорожні знаки і регулювання світлофорів були влаштовані в ньому так, що навіть виникнення автомобільного затору було просто неможливим.
За архітектурним планом місто було новаторським і суттєво відрізнялося від інших міст СРСР. Це помітно й сьогодні відвідувачам Прип’яті, котрі приїжджають з населених пунктів, що будувалися відразу після війни, — безликих, архітектурно непродуманих індустріальних міст з однотиповими спальними районами.
Попри значне віддалення від великих центрів, мешканці Прип’яті не відчували себе ізольованими від зовнішнього світу. Комфортному їх проживанню сприяло сполучення з «великою землею» кількома видами транспорту — автобусним, річковим і залізничним.
У Прип’яті для прикрашання соціально значущих будівель (музичної школи, магазинів та адмінбудівель) широко застосовувалася мозаїка. Деякі з цих споруд свого часу були відзначені державними нагородами. Панно, складені з неї, дійсно незвичні та дуже якісно виконані. Навіть сьогодні, коли більшість будинків Прип’яті занепадають і обсипається зовнішнє оздоблення, мозаїки виглядають цілими і неушкодженими. Головною перевагою міста були його зручність і практичність для повсякденного проживання людей. Потрапити до центру з будь-якої окраїни можна за 5—10 хвилин пішого ходу, а виглядає Прип’ять досить просторою.
Після евакуації цивільного населення місто продовжувало функціонувати. У ньому розміщувалася значна частина важливих для ліквідації наслідків аварії підприємств. Саме в Прип’яті 15 років функціонував центр з контролю за радіаційною обстановкою зони відчуження. Автоматичні датчики вимірювали радіаційний фон і спрямовували дані на центральний пульт управління, який знаходився в будівлі колишнього енергобудівельного технікуму.
Після вибуху реактора в Прип’яті базувався автопарк — наприклад, поливні машини з нього 3—4 рази на день заливали водою дороги й узбіччя навколо Чорнобильської АЕС і в самій Прип’яті. До 1999 року діяв завод «Електрон», де випускали роботів й автоматизовані системи для роботи в складних радіаційних умовах всередині «Саркофагу». Конструктори винаходили механічні «руки», які замість людських рук повинні були б витягти залишки ядерного реактора і захоронити їх глибоко під землею. Деякі унікальні агрегати, залишившись безхазяйними, і зараз знаходяться в розграбованих цехах заводу.
До 1998 року в Прип’яті працював науковий підрозділ, що займався вивченням екологічних наслідків катастрофи. Крім польових робіт, коли вчені ловили мишей в «рудому» лісі, вирощували ячмінь і овес на дослідних полігонах біля Янова і косили траву в районі села Чистогалівка, науковці проводили експерименти в прип’ятських теплицях. Справа в тому, що тепличне господарство в Прип’яті було одним із передових технологічних досягнень на той час. Лише уявіть — перед аварією тепличним комплексом управляли за допомогою комп’ютера (або як називався пристрій на той час — електронно-обчислювальної машини). ЕОМ знаходилася в окремому великому приміщенні, де в залізних шафах були встановлені електронні блоки. Відвідувачі Прип’яті і сьогодні можуть бачити залишки електронної начинки — розкидані по підлозі розбиті плати, джгути різнокольорових дротів тощо. А колись з їх допомогою створювали ідеальний мікроклімат всередині теплиці. За необхідності зниження температури комп’ютер автоматично відкривав вікна на даху теплиці, а у випадку великої кількості сонячного світла поверхня даху без втручання людини заливалася крейдяним розчином, створюючи тінь і виключаючи сонячні опіки рослин. Крім того, автомат контролював і подачу поживних розчинів, для чого в субстраті, призначеному для вирощування рослин, були влаштовані спеціальні поливальні трубопроводи, а також системи для видалення надлишку вологи. Загалом доаварійна Прип’ять була в тому числі і передовим кордоном тепличного господарства в СРСР.
Після вибуху реактора теплиці обробили особливим розчином, вони стали придатні для використання, але система ЕОМ була виведена з ладу. Тому полив і вентиляцію здійснювали вручну. Сюди звезли всі типи ґрунтів зони відчуження і за допомогою різних хімічних речовин і добрив намагалися отримати чисті від цезію та стронцію сільгоспкультури. Трохи згодом в теплицях вирощували сіянці сосни, за допомогою яких планували створити лісові насадження на відкритих ділянках зони.
У перші роки після аварії вчені пропонували використовувати прип’ятські теплиці в промислових цілях, адже атомна станція продовжувала працювати, постачати тепло, тож гріх було не використати такі можливості. Тут навчилися отримувати чисте насіння огірків, які цілком можна було вирощувати за межами зони відчуження. На диво-експеримент приїжджали подивитися багато високопосадовців і представників відомих західних екологічних організацій. На жаль, проект був реалізований тільки на рівні експерименту. Говорять, що попри хороші сортові якості насіння і радіоекологічну безпеку тепличні господарства в Україні не захотіли купувати насіння з Чорнобильської зони. Спрацював стереотип, нав’язаний засобами масової інформації.
Радіаційна обстановка в місті в точності повторює особливості забруднення всієї зони відчуження. У Прип’яті є місця й відносно чисті, де рівні фону лише на пару разів вище, ніж, скажімо, в Києві, а є такі, де він зашкалює за 800 мкР/год. З моменту вибуху четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС минуло більше чверті століття. Сьогодні місто Прип’ять остаточно покинуте людьми. Будинки і споруди вже вступили в стадію необоротної деградації, місто втрачене безповоротно. Цегляні будівлі руйнуються, а в бетонних багатоповерхівках дощі протікають крізь всі перекриття від даху до підвалу. Це означає, що вже скоро прогнилі конструкції не зможуть утримувати колосальні навантаження багатоповерхівок.
Але ж Прип’ять цілком могла б послужити всім нам, а не тільки здобувачам металобрухту. Сьогодні до міста-примари звернули погляди ті, хто серйозно ставиться до загрози застосування терористами «брудної бомби» — ємності з радіоактивною речовиною, розпиленої під час вибуху на велику площу. У чому ж користь від Прип’яті? Виявляється, вона могла б стати натуральною моделлю, в якій можна було б відпрацьовувати сценарії застосування «брудної бомби». Ні, про випробування реальної зброї безпосередньо в Прип’яті не йдеться. Відомо, що кожне місто має свій мікроклімат: будинки змінюють рух повітря, їх шорстка поверхня досить добре затримує радіоактивний пил тощо. У 1986 році, коли смертоносний викид накрив Прип’ять подібно до начиння «брудної бомби», міський ландшафт вплинув на перерозподіл шкідливих речовин всередині міста. Так з’явилися місця високих і низьких скупчень радіації. Ці закономірності і вивчають зараз науковці, які намагаються створити універсальні математичні моделі, що будуть здатні спрогнозувати радіаційну ситуацію в будь-якому населеному пункті в разі застосування «брудної бомби» терористами. Крім того, вчені в Прип’яті вивчали, як проникають радіонукліди в бетон, в цеглу, кахлі та інші будівельні матеріали, як цей невидимий ворог діє на конструкції висотних будинків. За допомогою отриманих даних вже можна прогнозувати ймовірність і час очищення міських будівель від такого забруднення.
А ось в 1986 році, на жаль, таких знань у нас не було, тому військові-дезактиваторники витрачали час, здоров’я і життя на очищення Прип’яті та десятків інших населених пунктів зони відчуження, але їхня робота була марною. Час показав, що найкращою дезактивацією є природний розпад радіонуклідів.
Сьогодні місто повністю покрите зеленим килимом рослинності, території житлових кварталів, залишившись без нагляду людини, почали швидко заростати чагарниками і деревами. Будинки ніби «зачохлюються» ажурним пледом з дикого винограду і плюща. Стадіон, дитячі майданчики і тротуари вже зникли під рослинними килимами. Поступово заполоняються молодими деревцями і дороги всередині міста. Деякі вулиці вже нагадують тунелі — зелені гіганти, які виросли на узбіччях, зімкнули над магістралями свої крони. Мине час — і територія міста стане цілісним зеленим островом, з якого, як неприступні скелі, ще довго будуть визирати світлі обриси багатоповерхових будинків міста-примари.
