З Миколою Томенком ми зустрілися на передвеликодній толоці, організованій фондом «Рідна країна» на території Києво-Печерського заповідника. Власне тому і розмову почали – після чесно відпрацьованого «трудодня» – із викликів, які стоять і перед заповідником, і перед всією гуманітарною сферою держави.
— Миколо Володимировичу, ми знаходимося в серці України. Але Києво-Печерська лавра і сьогодні, через два роки після Революції гідності, лишається осердям «русского міра». Це парадокс чи закономірність?
— Нічого в тому дивного. Адже якщо проаналізувати сфери інтересів нинішньої влади, то одразу видно, що української гуманітарної політики там немає. Навіть зараз, після Революції гідності, глава Адміністрації президента Ложкін у своїй книзі «Четверта республіка» розмірковує над тим, як забезпечити інтереси російськомовного населення в Україні…
До речі, це — одна з причин мого конфлікту з президентом. Свого часу ми з кандидатом у президенти Порошенком підписали угоду про співпрацю саме в частині формування гуманітарної стратегії держави, в основі якої було би покращення якості життя людини. Але пізніше стало зрозуміло, що ця тема – зовсім нецікава для президента.
Української гуманітарної політики як не було, так і не буде.
За два роки президентства Порошенка не відбулося жодної серйозної наради чи дискусії за участю провідних науковців, інтелектуалів, громадських діячів, митців, спортсменів тощо про те, як в Україні будувати «український світ». Значить, це питання не в пріоритеті. У програмі діяльності уряду Яценюка взагалі не було слів «українська мова» чи «українська культура». У програмі уряду Гройсмана є одне речення про розвиток української мови. Але ніхто не конкретизував, як саме її розвивати чи захищати…
Тому у Московського патріархату сьогодні концепція така: якихось публічних проросійських заходів вони не проводять, але застерігають свої позиції. Звісно, вже не так активно будуються нові церкви УПЦ МП. Але — я їздив по областях, розмовляв з владиками і очільниками церков Київського патріархату — їм місцева влада у справі виділення землі, а тим паче будівництва церков не допомагає. Наприклад, з релігійною ситуацією на Черкащині мене ознайомив владика Іоан, який, до речі зараз веде дуже серйозний проект з розбудови капеланства (бо Московський патріархат задекларував свою політику невтручання у непросту ситуацію на Сході України).
Фото: Марія Шевченко
Два роки тому влада дистанціювалася від процесу обрання митрополита УПЦ МП, заявивши, що то не їхня справа.
Це був сигнал Московському патріархату, що вони і далі будуть жити, горя не знаючи. На мою думку, сигналом, що межа уже перейдена, стала заява Онуфрія (предстоятель з 17 серпня) про те, що богослужіння українською мовою – неканонічні. Така заява – це оголошення війни українському світові.При Табачнику такі слова могли сприйматися нормально. Але зараз, на третій рік після Революції гідності, це означає, що і для нової української влади українськість у питанні Церкви не є пріоритетом. Останні роки я де можу втручаюся в цю ситуацію. Так, за сприяння нашого Фонду ми повернули Тараса Шевченка у Києво-Печерську лавру (поставили пам’ятний знак на місці, де Шевченко малював Церкву Всіх Святих), провели на території Києво-Печерського заповідника багато українських заходів. Але якщо нам вдається повертати український світ на територію заповідника, то на території лаври лишається панувати «русскій мір». До речі, нині залучити кошти для потреб заповідника дуже складно. А у церкви, навіть виходячи із кількості дорогих машин, які приїжджали владику Павла поздоровляти, проблем із цим немає.
От ми з Любомиром (директор Києво-Печерського заповідника Любомир Михайлина) зараз займаємося тим, що шукаємо гроші на технічне забезпечення для охорони заповідника. Тобто, ми збираємо гроші на те, аби мати змогу нашу українську територію охороняти від «русского міра» та мародерів.
У нас є ще один проблемний момент: кілька закладів культури, вірніше, «відстійників культури», які знаходяться на території заповідника. Зараз заповідник змушений судитися, аби довести факти незаконної, прихованої суборенди різноманітними сторонніми організаціями. Серед них – офіси якихось центрів практичної психології, Центру досліджень енергетики, ТОВ «Єврогаз груп сервіс», різноманітні ФОПи тощо. От заповідник і змушений судитися, аби змусити їх хоча би гроші платити за оренду!
Хоча, звісно, є і позитивні новини. От нещодавно відкрилася для відвідувачів Велика лаврська дзвіниця – наша гордість, яка реставрувалась протягом десяти років. Наводиться порядок із екскурсоводами, які раніше взагалі антиукраїнські речі розповідали. Також наш Фонд долучився до ще одного масштабного проекту – відновлення в Успенському соборі Києво-Печерської лаври надгробку князя Костянтина Острозького (військовий і державний діяч Великого Князівства Литовського,найбільший землевласник того часу (площа володінь перевищувала сучасну Тернопільську область), видатний меценат, збудував Межиріцький монастир, Острозький, Дубенський замки, похований у Києво-Печерській лаврі. Цей проект ми будемо реалізовувати спільно з литовцями. Державних грошей тут немає, це меценатська і міжнародна допомога. Проект дуже дорогий – біля 400 тисяч євро. Половину готові профінансувати литовці, половину будемо шукати серед українських меценатів. Але нам важливо, щоб князі Острозькі були пошановані тут, в Україні.
— …Давайте повернемося до проблем мирських. Як вам нова коаліція? Ми, звісно, читаємо ваші саркастичні замітки у Фейсбуці, але ви взагалі бачили якісь офіційні документи, які б задокументували її створення?
— Олександр Мирний (народний депутат 8 скликання від «Свободи», кандидат в мери Києва ) взагалі написав, що він готовий заплатити 50 тисяч гривень тому, хто надасть йому списки коаліції. Але поза жартами, ця ситуація дійсно унікальна. Я не пригадую випадку, аби в історії парламентсько-президентської республіки ключова державна інституція була настільки законспірована. Ми розуміємо, що Гройсман всю свою спікерську каденцію «хитрив-мудрив», ну але ж Парубій заявив, що парламент буде жити «по-новому»! Але списку нових коаліціантів досі нема. Так само, і коаліційна угода не є легітимною, бо на сайті ВР оприлюднений текст угоди із підписами тих людей, які в коаліцію вже не входять.
Ми ж говоримо про відповідальність. А хто керує державою?
Хто ті люди, які призначають ключових високопосадовців, які беруть на себе відповідальність за все, що відбувається в країні?
Хто вони? Поіменного списку досі нема…
Тому — я схиляюся до того, що у нас буде, як мінімум, три коаліції. Під коаліцією я розумію 226 голосів. Тобто, наприклад, «стара», так звана «Європейська Україна», буде існувати де-факто, коли будуть прийматися резолюції на підтримку євроатлантичного курсу чи стосовно Росії або Криму.
Найсистемнішою буде «прагматично-олігархічна» коаліція. Колишні регіонали, позафракційні, «Відродження» Коломойського, бізнесмени із «Волі народу» — їхніми голосами будуть прийматися базові законопроекти.
Тому що і в БПП, і навіть у «Народному фронті» є кілька депутатів, які не голосують за законопроекти, які вважають корупційними.
Фото: Марія Шевченко
Третя коаліція – це формальна, яка насправді жодного дня не існувала. Бо якщо взяти ці 237 депутатів, із яких оголосили новою коаліцією, то голосами саме цих 237-ми не було ухвалено жодного кадрового рішення і жодного законопроекту!
Отож, у парламенті діятимуть три коаліції: формальна, «прагматично-олігархічна» (яка буде існувати у режимі нон-стоп) і «проєвропейська» (яка буде, як фенікс із попелу, поставати, коли в черговий раз треба буде проголосувати звернення до європейських інституцій).
Скільки протримається така ситуація – незрозуміло. З одного боку, начебто проголосована програма нового уряду, яка дає річний імунітет уряду Гройсмана. Але під неї повинна діяти коаліція, а якщо вона не працює — це підстава говорити про можливі дочасні вибори. З іншого боку, один із ключових чинників – настрій людей, який, цілком очевидно, буде значно погіршуватися з осені. Тому й політична криза з порядку денного не знята, вона заморожена.
Отже, весна-осінь 2017-го, нікуди не дінемося, країна буде готуватися до виборів.
— Парламентських?
— Так. Хоча, очевидно, буде активізуватися й тема дочасних президентських виборів. Думаю, шанс ще малий…
— Чому?
— Треба подивитися останню соціологію. Здається, в суспільстві ще нема критичної маси тих, хто підтримує необхідність зміни й президента також… Тим більше, я думаю, в президента все ще вистачає інструментів, щоби перекинути конфлікт на бік парламенту. Хоча це не означає, що парламентські вибори остаточно знімуть питання дострокових президентських. По тій простій причині, що БПП не займе перше місце. Думаю, і друге може не зайняти…
Тому, очевидно, за результатами тих виборів може виникнути серйозне питання: а що ж нам робити з президентом, якщо його партія набрала зовсім невелику кількість голосів?
Але все-таки я вважаю, що більш реалістичний варіант – дочасні парламентські (весна-осінь наступного року), а потім – дискусія про дочасні президентські вибори.
— А ви не вбачаєте загроз у результатах дочасних парламентських виборів?
— Реальних загроз не бачу. Хоча до кінця ситуацію «прочитати» складно, оскільки як мінімум половина суспільства не знає, що їй робити. Якщо брати іншу половину суспільства, яка визначилася зі своїми політичними симпатіями, то серед цих людей ніяких загроз немає. Так, Опоблок в кращому випадку може зайняти друге місце. Але катастрофи на кшталт «руській мір переможе» і «Янукович повернеться» – я не бачу. Я не вірю, що Опоблок навіть з мажоритарниками зможе набрати 226 голосів в парламенті. Хоча, звісно, дуже важливу роль буде відігравати те, який на момент виборів буде діяти закон…
— Про вибори?
— Так. Я розумію, що багатьох теперішніх гравців в оцій «прагматично-олігархічній коаліції» нинішній закон влаштовує. Через «мажоритарку» вони можуть підстрахуватися, розподілити між собою регіони чи навіть округи.
Така система, як не дивно, також унеможливлює ренесанс «руського міра», тому що прагматичні олігархи будуть виставляти на округи своїх менеджерів і вкладати в них великі кошти. Але з іншого боку, і радикального оновлення влади не буде.
Проте, я не розумію апокаліптичних настроїв на кшталт того, що дочасні вибори – це кінець світу. А чим нинішня ситуація – коли нічого для країни не робиться – краща? Коли кожне кадрове призначення, кожне урядове рішення – це удар по країні?..
Взагалі, треба говорити про загальну зміну системи кадрової політики в Україні. Скажімо, щодо права іноземців займати високі державні посади в Україні, або щодо наявності відповідної освіти у кандидата на ту чи іншу посаду… Або якби Данилюк (міністр фінансів, який визнав свою причетність до кількох кіпрських офшорних компаній) – чи будь-хто інший – пройшов би публічні обговорення на комітетах ВР, то усі ці «офшорні» документи знайшлися б. Звичайно, зараз Данилюка вже ніхто не звільнить, ми ж це прекрасно розуміємо.
Фото: Марія Шевченко
Першого травня набув чинності закон про державну службу, згідно з яким прийом на держслужбу тепер має відбуватися на конкурсних умовах. Я так розумію, що саме через це до першого травня терміново попризначали усіх голів ОДА, РДА.
Пішов «сигнал» по областях, щоб встигли призначити всіх «своїх» без конкурсу.
Натомість на місцевому рівні є авторитетні люди, які продемонстрували свої успішні проекти. І саме на них треба сьогодні робити ставку, а не на «плани МВФ» та міжнародних фахівців. Бо без національної економіки, без національно освіти, без національної культури нічого хорошого для держави не буде.
— …І без національної інформаційної політики. Подивіться, Захарченко проводить пряму телефонну лінію з жителями Харківської області, текст розмови публікує газета «Вєсті». Це нормально? Як загалом ви оцінюєте стан інформаційної політики та пропаганди в Україні. Наскільки виправдав себе Мінстець і чи була потреба лишати це міністерство у складі нинішнього Кабміну.
— Інформаційна політика української держави відсутня як така, оскільки не діють приписи медіа-законодавства, а діяльність ЗМІ визначається неформальними відносинами в системі координат «президент — його команда – власники медіа – медіа-менеджери».
Для відповідальних за медіа-політику головним завданням є: «добре або нічого про Порошенка» і «погано або нічого про його опонентів».
Натомість державна політика мала полягати в тому, щоб добре або нічого — про Україну як в межах країни, так і за кордоном.
— Набирає обертів скандал з «UA:Перший»… Спершу Спілка журналістів вимагала відставки гендиректора каналу Аласанії за провальні рейтинги.
Потім Аласанія на своїй сторінці в ФБ назвав усіх прихильників творчості Білозір, чий концерт він відмовився транслювати на «UA:Перший», зоологічними шовіністами… Наскільки вдало, на ваш погляд, гендиректор «першої кнопки» вибудовує інформаційну політику?
— «UA:Перший» не український проект. На Першому національному — польський чи корейський секон-хенд. Там українського нічого нема. Задум суспільного ТБ був такий: він мав взяти на себе функцію розбудови і популяризації українського світу – тобто, мусив робити проекти про українську історію, культуру, туризм. А натомість Перший канал транслює польські фільми, які він отримує безплатно, або передачі про туризм Китаю чи Кореї.
Суспільність – це не означає космополітизм. Українське суспільство платить гроші за цей секонд-хенд. До речі, майже мільярд гривень.
Або візьміть цей кримський проект. Чиновники розмістили у Києві борди «Крим – це Україна!». Та ми знаємо, що Крим — це Україна! Треба світу про це розповідати, а не киянам! Нас не треба в цьому переконувати.
Реалізуйте цей проект у таких непростих країнах, як Сербія, Болгарія, Греція, Македонія, Боснія і Герцоговина. Там, де проблеми із нашим сприйняттям і де висока підтримка Росії.
На жаль, у владі немає сильних медіа-команд.
Цю інституцію — Мінстець — треба було зробити в системі РНБО, вона б там найкраще читалася. Залучити туди Нацраду і Держтелерадіо — і під дахом РНБОУ створювати національну інформаційну політику. А вийшло, що створили ще одну структуру, а цілісної системи і, найголовніше, розуміння – як не було, так і немає…
Фото: Марія Шевченко
Або канал іномовлення.
Скільки людей його дивиться? Оце — справді відмивання грошей. Ну це ж катастрофа!
Що це за канал іномовлення, який виходить в кабельній мережі України?
Так, він стоїть на «Укрінформі» і поширюється в кабельних та супутникових мережах. Запитайте, скільки людей його дивиться…
А «UA:Перший», який має майже 100-відсоткове покриття в системі аналогового мовлення, в загальному десь 20-й у рейтингу телеканалів, а серед міського глядача, який формує громадську думку – десь 30-й. Тобто, отримуючи майже мільярд гривень державного фінансування та енну кількість міжнародних грантів, за два роки колишній Перший національний перетворили на майже 30-й за рейтингом канал… Про яку якісну інформаційну політику тут можна говорити?!!
— Трохи і про президента хотіла з вами поговорити. Заклики до «деоліхархізації» країни, які ми чуємо від Порошенка регулярно – що, по вашому, вони означають насправді?
— Думаю, що «деоліхархізація» в уявленні президента означає, що люди, які називаються олігархами, повинні поділитися з ним і його оточенням.
Перша спроба — перерозподіл в медіа та на енергетичному ринку — була неуспішною з тієї причини, що у владній команді не було єдності. Наприклад, команда Яценюка мала свої плани, команда Порошенка – свої. Та й олігархи у нас – люди досвідчені.
Подивіться, люди Льовочкіна, Пінчука чи Ахметова «розкидані» по всім фракціям.
Приміром, щойно призначений віце-прем’єр до цих пір посаду в Пінчука займає.
Правда, Климпуш-Цинцадзе вважає, що на громадських засадах. Але вона досі очолює благодійний фонд «Ялтинська економічна стратегія» який останні п’ять років проводить Ялтинський економічний форум (YES).
У Льовочкіна свої депутати так само «розкидані» всюди, починаючи з фракції БПП.
У Коломойського взагалі нині «золота акція». Після політичної війни вони з Порошенком знову друзі. І в новій коаліції 226 голосів набирається тільки завдяки людям Коломойського.
Отже, «деолігархізація» в уявленні Порошенко – це правильна поведінка олігархів в розумінні допомоги йому самому.
Інший варіант деолігархізації – це жорстке виконання українського законодавства. Не треба бути якимось генієм, аби здійснити деолігархізацію. Треба просто виконувати закони.
Тому це така ідеологія президента: «Або ви приходите до мене і ми домовляємося, або ми будемо діяти за законом».
— Не секрет, що в обмін за підтримку Гройсмана, Ахметов і Коломойський отримали ряд преференцій, зокрема Ахметов готується до приватизації ще чотирьох обленерго і двох енергогенерацій.
— Я вже казав, що ця нова коаліція найдорожча. Подивіться, хто голосував, хто допомагав…
Нас чекає масова приватизація державних корпорацій.
Думаю, що основний розрахунок з тими, хто допоміг Гройсману стати прем’єром, буде через ці корпорації.
Цим людям також хочуть віддати право доступу до останнього ресурсу держави – землі.
Попри все, думаю, парламент не готовий до такого і голосувати за скасування мораторію на продаж землі не буде. І ідея «Яценюка та компанії» – про продаж мільйону гектарів землі сільськогосподарського призначення — не набере 226 голосів.
Хоча, можуть знайти якийсь позапарламентський механізм продажу землі сільськогосподарського призначення.
Фото: Марія Шевченко
Це два, фактично, останні ресурси Української держави: земля і державні енергетичні компанії.
— Це означає, що в результат тотального захоплення олігархами енергетичної сфери країни, тарифи не те, що не будуть зменшуватися, вони нас, зрештою, задушать…
— Як бачимо, новий прем’єр Гройсман і почав свою діяльність з підвищення тарифів. Щоправда, посилаючись на чергові вимоги МВФ. А насправді, ми ж розуміємо, що при нормальному обрахунку ці цифри (комунальні платежі – МИР) абсолютно неадекватні.
Фахівці та експерти доводять, що мінімум третина платежів – це прибутки кампаній. Мінімум! Але нічого не змінюється, тарифна історія і далі триває.
А під егідою виконання умов МВФ, насправді, заробляють олігархи, які сьогодні контролюють енергетичний ринок України.
— Люди ж фізично не зможуть платити…
— Влада сподівається компенсувати фінансову неспроможність населення масовими виплатами субсидій, але думаю, що восени побачимо, що терпіння людей не безкінечне…
— На фоні всього цього — як Ви оцінюєте трикратне підняття зарплат народних депутатів? Чи виправдана сьогодні теза про достойні зарплати для човників як один із способів подолання корупції в країні?
— Як звичайний владний та політичний цинізм… Підвищення заробітної плати для міністрів, суддів чи прокурорів повинне відповідати підвищенню заробітної плати та пенсії для кожного громадянина!
Якщо уряд Яценюка — при підтримці парламентської більшості Гройсмана — визначив 12 % індексації для народу, то такою ж повинна бути індексація зарплат для міністрів.
Коли депутати кажуть, що вони не можуть бути незалежними при таких малих зарплатах, і міністри не можуть, і судді не можуть, я їм відповідаю: а як нам вимагати виконання законів від простих людей? У нас індексація пенсій і заробітних плат планується на рівні 12% : 6% — з першого травня, і ще 6% — з першого грудня (щоправда, в останні дні заявлено ще +4%, тобто 10% з першого грудня). Для мінімальної пенсії 6% — це 64 гривні 44 копійки. Для мінімальної зарплати – 78 гривень. А тепер, якщо порахувати, що уряду підвищили удвічі, тобто, на 200%, суддям, прокуратурі — підвищили взагалі в геометричній прогресії, десь в середньому до 30 000 гривень. А депутати вийшли на перше місце, тому що виходить, що зарплата зросла втричі, фінансування депутатської діяльності – теж втричі, і помічникам – підняли вдвічі.
Фото: Марія Шевченко
Тобто, загалом – у ВІСІМ разів збільшилося фінансування депутата, слуги народу. Я звичайно, тільки за – щоб умови роботи для депутатів були нормальними. Але тоді давайте на 800% індексуйте і мінімальні пенсії та зарплати. Тоді хоч якась логіка буде.
Сьогодні середнього класу в Україні нема. Народ бідніє. А в бідній країні нема демократії. Це повертаючись до питання виборів. Бідна людина живе сьогоднішнім днем і готова продати голос, світогляд, що завгодно… Тому формування міцного середнього класу для демократії є більш важливим питанням, ніж якісь політичні заклики. Це дуже важливо, тому що, в противному випадку, на виборах про змагання ідей та програм можна забути…
— Ваша оцінка нових призначень до Кабміну Гройсмана. Яке загалом у вас враження від персонального складу нового уряду і які результати роботи ви очікуєте від цих людей?
— Уряд сформований за квотами Порошенка, Яценюка, Гройсмана та головних фінансово-політичних і олігархічних груп України.
Тому сподіватися на те, що урядовці будуть лобіювати ідеї української економіки, українського села, гуманітарної сфери тощо не приходиться. Що стосується бізнесу, конфлікту інтересів міністрів, віце-прем’єрів чи їх заступників, то кількість імовірних скандалів буде лише зростати. Це пов’язано, з одного боку, з домінантою відданості своїм кланам чи групам, а з іншого — кулуарним характером призначенням на посади без публічного обговорення не лише в суспільстві, а навіть в парламентських комітетах.
— Кілька днів тому президент Порошенко заявив, що провів телефонну розмову з Путіним і «побачив світло в кінці тунелю». Чи означає це, що російські війська будуть виведені з Донбасу, країна отримає контроль над українсько-російським кордоном, а бойовики ДНР/ЛНР понесуть справедливу покару за свої воєнні злочини? Чи яке саме світло, на Ваш погляд, мав на увазі президент Порошенко?
— Поки ситуація виглядає таким чином, що так званий «Мінський проект» для України має певні загрози для унітарної та єдиної держави.
На жаль, і західні партнери по багатьох позиціях скоріше підіграють Путіну, аніж Порошенку. Отож світло для України може з’явитися зі зміною формату переговорів, який би передбачав розширення держав-учасниць переговорного процесу та посилення команди українських переговірників.
— Як просувається ваша судова справа і чи вистачить вам енергії довести її до Європейського суду з прав людини, як ви й обіцяли? Наскільки тривалим, по вашому, може бути цей процес?
— Вищий адміністративний суд поки що не поспішає розглядати мою заяву. Проте переконаний, що ця справа завершиться лише в Європейському суді і на нашу користь.
Я не борюся за власний мандат, оскільки, скоріше за все, на момент рішення цей парламент буде вже іншим. Для мене важливим є те, щоб ніколи жоден президент чи влада не мали можливості вкрасти мандат у своїх політичних опонентів.
Галина Плачинда
