tvoemisto.tv
IA ZIK пропонує інтерв’ю з Іваном Марчуком, народним художником України, лауреатом Шевченківської премії, чоловіком-легендою, митцем і мрійником, людиною зі списку «Сто геніїв ХХ століття».
– Пане Іван, почну з незвичного. На відкритті Вашої персональної виставки у Львові цьогорічної весни Ви жартома чи всерйоз зауважили, що глядачі мають тут 12 Марчуків. Переді мною зараз один Марчук, знаний на весь світ український художник. Що Ви мали на увазі, кажучи про свою множинність?
– Знаєте, я як художник дуже ненаситний, художник одержимий, і ніколи не зупиняюся на чомусь одному. Я навчався 12 років – училище Труша (зараз Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша – ред.) потім Львівський інститут прикладного мистецтва. Уже в інституті я собі сказав: «Я хочу бути ненормальним художником». Тобто не таким, як усі. Оце – головне в мені. Відтак. коли я приїхав до Києва за скеруванням, працював в інституті надтвердих матеріалів, то зауважив, що займаюся там дурницями. Однак я знав, що я «не такий», але не знав ще, «який». І я взявся малювати «не знаю що». І це так було цікаво – малювати «не знаю що»! З мене просто виливалося щось, прорвало шлюзи, і коли у мене вже зібралася купа тих рисунків (а я робив їх прямо на роботі), я почав замислюватися над тим, що ж я роблю і як це можна назвати. Придумав: «Голос моєї душі», бо все, що я тоді малював було без назв і без усвідомлення того, що я роблю. Оцей «Голос моєї душі, як дерево, що має стовбур, став основою, стержнем.
Іван Марчук − один із найвідоміших українських художників у світі. Фото: forbes.net.ua
Працював далі. 1972-го року у Сидневі, перебуваючи там у Будинку творчості, зауважив осінні голі дерева. Поглянув на це мереживо і просто ахнув! Задумався, – а як же це передати? Бо досі малював, як усі – махнув щіткою, і вже – весна, ще раз – осінь… І придумав нову технологію, назвав її «пльонтанізмом» – від слова «пльонтати», – «плести». І роблю такі пейзажі досі. Може, менше, але відсотків шість-сім свого творчого часу.
Пейзаж став першою гілочкою на тому стовбурі. Дерево росте… Пестило вже другий пагін – «Цвітіння». Цілий розділ, здебільшого квіти, реальні і вигадані.
Але мало мені. Розпочав цикл, назвав його пізніше – «Кольорові прелюдії». Ритм, колір, гармонія, форма. Абсолютно несхожі роботи до попередніх. Отже, – інші «марчучки».
– Оцих дванадцять «марчучків», як Ви кажете, свідчать про те, що кожна людина, а митець особливо, по-своєму відчуває час. Час, у якому живе, творить. Час, коли його країна воює, переживає смуги неабияких духовних злетів і прірви зневіри. Яким є наш час для художника Івана Марчука?
– Найбільша рефлексія на те, що відбувається, – повна апатія. Працювати не хочеться. Хоча, – епізодично, – я працюю. Але минулорічної осені у мене почалося… На мене страшно негативно те діє, впадаю у депресію. Приходжу в майстерню, спілкуюся, розмовляю з картинами, а пензля не хочу брати до рук. Він просто не лізе в руки. Розумієте?
Така ситуація дуже і дуже зупиняє творчий потік. Я не є художником ілюстратором, який відгукується на ті чи інші події. Це – не моє. Моє завдання – відкривати нові світи. Глибока філософія, висока духовність…
Люди часто підходять на виставках: «Іване Степановичу, ми розуміємо Рєпіна-Шишкіна-Куїнджі-Саврасова, а Ваших робіт – не розуміємо… Але… чому, чому від них не можна відірватися?». Я кажу: «Отож, людоньки добрі, треба думати, тому що мізки ваші працюють, може, на третину, а, може, й менше навіть. Бо досі вони не мали жодної опори, я ж даю вам опору, я ставлю вам поріг, через який ви мусите переступити». Бо досі такого не бачили, отож, воно й незрозуміле. Для всього нового має бути ще й нове сприйняття. Мене питають: «А звідки то в тебе береться?». «Та, – кажу, – я пробив головою небо, підгледів там фантастичну картину, та порізав її на шматочки, щоб у майстерню влізло…». Це – така потіха для людей. Бо що ще можна сказати?
А так, моє завдання: дати людям матеріал для роздумів. Над кожною картиною треба думати.
«Наразі у мене немає червоної фарби…»
– Ви недавно зізналися, що є просто «рабом, прикутим до мольберта», що живете за «чорним календарем», у якому немає червоних дат. І все ж я просив би Вас пригадати найяскравіший спогад, – чи то з дитинства, чи з юнацьких літ, літ закоханості, – який би Ви, не вагаючись, обвели червоним кольором.
– Ні, наразі у мене немає червоної фарби… (сміється). То є правда. Я й надалі живу за «чорним календарем». Така, мабуть, моя доля. Я завжди запитую себе: «Хто кого обирає? Я долю чи доля мене?». Таки доля мене… І я не противлюся тому. От вона веде мене…
– Тоді у мене таке запитання. Повертаючись до «рабства перед мольбертом». Ви ж, по суті, спростовуєте тезу про свободу художника. Бо що ж то за свобода, даруйте, коли ти не розпоряджаєшся своїм часом, а спалюєш його лише на творчість?
– Але тут немає жодної суперечності. Я абсолютно вільний. Абсолютно вільний, але одержимий. Одержимість веде. І я ненаситний, я хочу бачити, бачити, бачити… Розумієте, я хочу спати на картинах, вкриватися картинами, на стінах, довкола себе бачити картини. Я з ними дуже важко розлучаюся. Тому тут немає жодного конфлікту. Мене веде доля і я в ній вільний. І у суспільстві також вільний. Як би мене не обмежували.
Я ж двадцять років був під пресом. Мене не виставляли, не випускали, не нагороджували, не приймали… Але я був вільним. У мене, мабуть, дуже міцний хребет. Я не гнусь… І не шукаю легкого успіху, не був кар’єристом, не є комерсантом. Я проста, чиста, вільна людина, яка займається винятково потрібною справою. Не людям, а людству. Я не працюю на будь-яку країну, на якихось певних людей, я працюю для світу, який ще поки що існує.
– Кажуть, що Ви не продаєте своїх робіт. Що це – позиція, поза, принцип, прагнення бути оригінальним?
– Немає жодної оригінальності. Я картини все ж продаю. Але стільки, скільки мені потрібно. А не всім, кому потрібно. Черги, звісно, великі, все просять. Але поки у мене не виникло потреби, я не розстаюся зі своїми роботами. У моєму доробку близько 4,5 тисячі робіт, і вони розійшлися по всіх п’яти континентах, тільки в Антарктиді їх немає.
Я жив 12 років за межами України. А як жити там? Ясна річ, з картин. Я ж іншої роботи там не виконував, я малював. І зрозумів, що будь-де, де тільки є люди, я виживу – без мови, без друзів, – тим, що я роблю. І мене то потішає, що можна жити, просто знаючи і втілюючи у своїй ділянці буквально все.
«Івасю, перестань читати газети!»
– Хотів би розпитати Вас про геть інтимне. Ви не боїтеся розповідати людям про свої мрії? Бо кажуть, що можуть украсти. Про що Ваші мрії: про ненаписані полотна, про мир, про жінку?
– Я все життя думаю про жінку. І тому, напевно, у мене її немає. Тобто, ту мрію у мене ніхто не вкраде. Всі мають, а я не маю… Значить, моя мрія нікому не потрібна (сміється).
А щодо життя… Я не вмію жити, то є правда. Я не вмію навіть зробити собі елементарні умови для життя. Не вмію гарно житло обставити, як ото люди роблять, хоча художник. Це не моє, для цього є дизайнери. Багато у чому я не компетентний.
Мені завжди було школа часу витрачати на щось… Єдине, чим грішу, – інформацією. У цьому сенсі я чистий наркоман. З дитинства читаю газети, маю бажання знати все, що робиться в країні, де я живу.
Всі мені кажуть: «Івасю, перестань читати газети! Будеш мати спокійне життя». А новини про нинішню Україну просто страшно читати. Раніше я жив, не знаючи негативних емоцій. А зараз я живу у світі суцільного негативу.
– І поза тим Ви кажете, що бажали б жити у світі, де немає нещасних людей. Як думаєте, це реально?
– Це моя фантазія. Це – нереально. Я казав: «Якби я був царем землі, отоді б я зробив цей світ таким, яким вимріяв».
Була така легенда про те, як Господь Бог ділив землю. Одним дав річки, болота (є ж такі країни, у басейні Амазонки, наприклад), іншим – камені (у Вірменії землю сиплять на каміння і так садять, сіють), третім – піски. А Україні Бог дав рай. Але ж у світі завжди є гармонія. І Бог так вирівнює, що ті, на піску, живуть ліпше, ніж ми у раю. І ми у своєму раю таки бідні. Люди багато втратили самі, бо ще щось Бог їм відібрав, і вони не можуть собі ради дати.
– Якби Вам запропонували обрати зі всього свого велетенського доробку одну роботу, яка б увібрала усі настрої нашого з Вами часу, – на якій з них Ви зупинили б свій вибір і чому?
– Однією роботою не обійдеться. Можна вибирати тільки з «кожного Марчука» по одній. Але так я ображатиму інші, – другу, третю… Розумієте? Бо вони рівноцінні.
Я би їх взяв гуртом. Бо це – Марчук. Крапка.
– А, можливо, це ще не написана робота?
– Я не знаю, чи буде наступний розділ, наступний «марчучок», але, гадаю, що і він впишеться у контекст тих картин, які вже є. Тих 12 «марчучків» слід поставити перед Богом, і хай Він зліпить їх докупи і скаже – це є один Марчук.
– Я дякую Вам – одному Марчуку і всім «марчучкам» в його особі, – за щире інтерв’ю. Натхнення і вдачі!
Розмовляв Ігор Гулик, для IA ZIK
Довідка
Іван Степанович Марчук народився у родині відомого на всю округу ткача 12 травня 1936 року в селі Москалівка Волинського воєводства, Польща. Тепер це Лановецький район Тернопільської області. Після закінчення 7-річної школи вступив до Львівського училища прикладного мистецтва імені Труша на відділ декоративного розпису, де навчався упродовж 1951-56 років.
Після служби в армії продовжував навчання на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив 1965 року.
У 1965-68 роках працював у Інституті надтвердих матеріалів НАН України, відтак на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.
З 1984 року – на творчій роботі. У 1989—2001 роках мешкав в Австралії, Канаді та США. До 1988 року Спілка художників офіційно не визнавала творчість Івана Марчука, хоча він мав понад 15 експозицій у різних містах колишнього Союзу.
Є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема «пльонтаризму» (таку назву митець жартома дав своєму стилю – від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток).
Тепер живе та працює в Києві. Народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Доробок митця налічує більш ніж 4 000 творів і понад 100 персональних виставок.
2007 року Іван Марчук потрапив до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, укладеного британською газетою The Daily Telegraph.
