Містична Володимирська гірка славиться тим, що відновлює сили прогулюються так само, як віруючим – служба в храмі.
Тут любив гуляти Тарас Шевченко, приходячи на схили у хвилини смутку. І це була не тільки його «Мекка натхнення». Тут отримувала позитивний життєвий настрій і Марко Вовчок: «Які ж округи скелі та шпилі! Дніпро проривається, розбиваючи кручі між них, і грючить по камінню й високо прускає, перелітаючи через них… Зорі легш та легш усе мріли, наче входили усе дальшу синє небо, стало свіжіти, з Дніпра потягнув вітрець із того берега переніс пахощі там квітущих тополь…»
«Весна в Киеве начиналась с разли. ва Днепра. Стоило только выйти на Владимирскую горку, и тотчас перед глазами распахивалось голубоватое море», – писав Паустовський.
Поет Наум Коржавін говорив про неї так«А над Владимирскою горкой/ Закаты те же, что при нас,/И тот же свет, и люди даже,/ И тень все та же, как в лесу…/ И чье-то детство видит также/ Трамвай игрушечный внизу…»
Іван Нечуй-Левицький вже сивочолим старим багато років поспіль щодня в 2:00 дня виходив зі своєї садиби біля нинішньої станції метро « Театральна», піднімався до Оперного театру, звідки йшов по Володимирській вулиці на Володимирську гірку. Там сидів, «заряджаючись», рівно до шести годин, і так само пішки повертався додому – до пасіки і прудику. Він захоплювався: «Яка Пишна ця широка картина! Кращої од неї важко найти і по всій Європі!»
Булгаков називав ці схили найкращим місцем у світі, з ностальгією згадуючи далеко від Києва «сонячні плями, що грають навесні на цегельних доріжках Володимирської гірки». Та й Маяковський з ним, як ніколи, погоджувався : «Вот стою на горке на Владимирской. Ширь вовсю — не вымчать и перу!»
