22 червня 1941 роки кияни прокинулися від вибухів снарядів. Для них мирне життя закінчилося, а попереду були оборона міста і 778 страшних днів окупації. Через 76 років ми згадуємо, яким був побут киян до війни і під час окупації фашистами.
Від бомбардувань першого дня війни в Києві загинуло 25 осіб. Серед загиблих – робітники заводу “Більшовик”: одна з бомб влучила в чавуноливарний цех… Наступного дня працівники заводу несли на Лук’янівський цвинтар 17 трун. Під час хвилини мовчання, на подив присутніх людей, кришка одного з гробів раптом відсунулася. Робітник ожив! Люди в шоці кинулися до небіжчика, що не відбувся. Ним виявився ливарник Іван Махиня. З’ясувалося, що чоловіка тяжко контузило, і його прийняли за вбитого…
Киянка Елеонора Захарівна Коваль (Остапенко) згадує ті роки з тремтінням в голосі. Коли почалася війна, їй було 10 з половиною років (зараз 87). “Першого дня війни ми наче спустилися до прірви. Тієї колишнього життя вже не було… У Києві залишилися ті, хто з різних причин не зміг виїхати в евакуацію. І нам довелося пристосовуватися до нового життя. Не було світла, води, в магазинах не залишилося продуктів. Довелося звикати до комендантського часу. Не дай Бог, десь було затриматися до забороненої години. За це просто розстрілювали на вулиці”, – згадує Елеонора Захарівна.
Вона з мамою жила в Киянівському провулку, в районі Львівської площі. “Під горою Киселівкою проходили всі наші довоєнні гри. У нашій компанії всі, навіть дві дівчинки, володіли рогаткою. Тоді це було ходова “зброя” у хлопців. Рогатку можна було купити на базарі… Ми добре вміли грати в доміно. А на уроках грали в морський бій – топили ворожі лінкори”, – згадує Коваль.
Елеонора Коваль (Остапенко). В юному віці і зараз
“Пам’ятаю, як кілька днів горів Хрещатик. Уривки палаючого паперу і сажа прилітали до нас на Львівську площу. Там у вогні загинули люди, які не встигли вибігти з підірваних і охоплених вогнем будинків. Німці намагалися гасити будівлі, а підпільники різали шланги з водою від Дніпра. Їм довелося підривати будинки, щоб зупинити пожежу”, – говорить Елеонора Захарівна.
Киянин Віктор Кузьмич Карпенюк (89 років) пам’ятає, як в дитинстві вони з хлопцями грали у футбол на Байковій горі. “Ми грали в козаків-розбійників і в футбол. Збиралися в тому місці, де зараз крематорій на Байковому кладовищі. Я захоплювався колекціонуванням пташиних яєць. Брав з гнізда їх ложечкою, щоб птах не кинув гніздо, але не більше одного яйця… Так зібрав цілу колекцію, штук 50, видув з них рідина. Перед війною обміняв її на справжній шкіряний футбольний м’яч. А коли почалася війна, було вже не до ігор, потрібно було виживати під кулями і артобстрілами. Мене двічі намагалися вивезти до Німеччини, але вдавалося втекти”, – згадує Віктор Кузьмич.
Киянин Віктор Кузьмич Карпенюк
Перших німців він побачив на Байковій горі. “Як і розповідали нам в школі, на касках у німців були ріжки. Німці поводилися спокійно, пригощали дітей цукерками. Деякі сусіди навіть зустрічали їх з хлібом і сіллю на вишитому рушнику. Пам’ятаю, як троє німців взяли в полон 30 червоних бійців, які забезпечували роботу гаубиць на Байковому кладовищі. Уявляєте?! Троє фріців на мотоциклі, маючи детальну карту Києва з планом кладовища, взяли в полон стільки озброєних солдатів. Причому німецький офіцер розбивав їх гвинтівки об камінь на вході на кладовище. Той камінь є там досі”, – згадує Віктор Кузьмич.
Євбаз. Місце, де відбувався обмін товарів
“Їжаки” на вулицях. З 11 липня 1941 р. почалася оборона Києва
ГРАБУВАЛИ МАГАЗИНИ І ФАБРИКИ, ЩОБ ВИЖИТИ
У травні 1940 року в Києві відбувся помпезний військовий парад на Хрещатику – марширувала піхота і проїхали танки. Люди свято вірили, що їх надійно захищають. Як же вони розчарувалися, коли місто готувалося до оборони вже через три тижні після початку війни.
“До приходу німців два тижні в Києві панувало безвладдя. Грабували магазини. Буквально рознесли все з центрального універмагу на Хрещатику. Кияни розуміли, що потрібно запасатися продуктами, багатьом ці запаси врятували життя. Пам’ятаю, як люди розграбували кондитерську фабрику ім. Карла Маркса. Я теж туди побіг. Мені дістався ящик халви кілограмів на десять. Але мене оточили пацани і поділили ящик на всіх. Додому доніс тільки великий шматок”, – згадує Віктор Карпенюк.
Розграбували і винний завод.
“Звідти тягли вино – хто скільки міг. Я схопив відро і побіг туди. Пляшки всі розібрали. Якийсь військовослужбовець в формі вистрілив в бочку з револьвера, і вино початок литися, а він його пив. Помітивши мене, солдат зробив ще кілька пострілів. І я зміг набрати вина у відро. На виході я зустрів сусіда. Він мені і каже, що в другій бочці “Мадера”. Ну я і вилив вино, набрав “Мадери”, а коли біг назад, то солдат вже був п’яний і сидів в калюжі вина… Розграбували тоді і меблеву фабрику на Боженка. Несли столи, стільці… Я приніс додому новий стілець і ящик зі столярним інструментом. Батько мене тоді сильно вилаяв, а вино віддав сусідам”, – згадує Віктор Кузьмич.
У період окупації він купував цигарки у солдатів-мадярів і продавав їх на вулиці перехожим.
“Німці нічого не продавали і не купували, а ми, пацани, продавали на Євбазі сигарети поштучно – “Леванте” і “Ґуні”. Вже після війни, коли проходив практику на авторемонтному заводі, я бачив там полонених німців. Вони ремонтували техніку. Я часто їм приносив махорку, яку робив мій батько. Німці курили тільки за розкладом, коли гудів заводський гудок”, – згадує Карпенюк.
Парад. 1 травня 1940 року на Хрещатику провели помпезний показ сили
Монумент. 1939 год. Пам’ятник Т. Шевченку
Безлюдно. Площа ім. Івана Франка
Пам’ятник. Танк з громадянської війни
Марш. Полонені німці йдуть Софійською площею повз Богдана
Хрещатик. Полонені фашисти старанно укладають асфальт
Танки. Радянські танки їдуть Хрещатиком на параді 1940 року
ОДЯГ І ПОБУТ ЧАСІВ ОКУПАЦІЇ
“Я швидко виросла зі своїх суконь, і мама мені перешивала одяг зі своїх старих убрань. На Сінному ринку і Євбазі селяни обмінювали їжу і продукти на дивани, настільні лампи, одяг і взуття. На обмін ми ходили до сіл. Пам’ятаю, як обміняла свою сукню на їжу, а до Києва повернулася в старому мішку… Їжу готували на примусах. У нас було пічне опалення, і ми ходили до лісу шукати дрова. Їжу готували на плиті. Я ходила за дровами пішки до Пуща-Водиці, трамваї тоді не ходили. Все несли на плечах”, – згадує Елеонора Коваль.
Їжу готували на примусах
Одяг киян воєнної доби
