У 1881-1884 роках у Кирилівській церкві почали розчищати і оновлювати старовинні фрески. Під час проведення консерваційних робіт професор Прахов залучив до розпису храму молодого художника Михайла Врубеля.
І ось навесні 1884-ого року у київській квартирі Прахова з’явився 27-ми річний «худорлявий, русявий, сором’язливий молодий чоловік з тонкими рисами обличчя …» (Н. А. Прахов ). Адріан Прахов знайшов у ньому однодумця, старанного учня і вдячного слухача. Вони обговорювали роботу з відновлення фресок і створення нових розписів у храмі, розглядали і вивчали альбоми візантійського живопису , привезені Праховим з поїздок по Європі.
Саме тут у будинку № 6 / 11 по вулиці Великій Житомирській, що зберігся до сьогодні, молодий Врубель зустрів свою Прекрасну Пані, Музу і натхненницю – 32 -річну матір трьох дітей, обдаровану і добре освічену жінку, яка була душею київського мистецького товариства і водночас дружиною Адріана Прахова – Емілію.
Врубель пристрасно закохується в неї. І як стверджують деякі джерела, саме вона стала причиною того, що талант Врубеля не реалізувався у Києві в тій мірі, в якій цього хотілося б і самому художнику, і багатьом поколінням киян.
Емілія не була класичною красунею, але її дивовижні бездонні очі і задерикуватий неспокійний характер надихали багатьох її сучасників на романтичні мрії. Врубель вів з Емілією довгі бесіди про музику, поезію, новітню французьку літературу, що була популярна у той час серед читачів та й просто про життя. Він дарував їй свої малюнки, ескізи до картин . Одним словом усіляко зізнавався їй у своїх почуттях.
Якось, збираючись додому після вечері, він подарував їй акварель. Але Емілія не взяла подарунок. Вона пояснила, що це для неї занадто велика честь. “Такі красиві речі повинні знаходитися у музеї” – вигукнула вона захоплено. Проте Врубель спалахнув від образи – розірвав акварель на шматочки і кинув їх під ноги господарки.
Через деякий час він попросив дозвіл намалювати Емілію в образі Пресвятої Богородиці і вона погодилася. Збереглися перші ескізи, де обличчя Богородиці повністю схоже з обличчям Емілії Прахової.
Це була його єдина близькість з Емілією. Тільки малюючи її, він міг повністю володіти цією жінкою . Ескізи виходили такими чуттєвими, що, коли їх побачив Адріан Прахов, він усе зрозумів і вирішив покарати нахабу .
Тим часом у Києві йшли підготовчі роботи для оформленням нового храму – Собору св. Володимира. Михайло Врубель мріяв взяти участь у цій роботі. До моменту закінчення робіт у Кирилівській церкві у нього вже було безліч ескізів розписів для собору св. Володимира. Він працював над ними і в Києві, і у Венеції, але йому не дають тут роботи. Крім Васнецова і Нестерова, Прахов запрошує у Володимирський собор польських художників Котарбінського і Сведомського.
Ігнорування з боку Прахова Врубель сприймає, як важку особисту образу, але трохи охолонувши, він все-таки приходить до Адріана і пропонує йому допомогу в розробці хоча б окремих елементів розпису.
Пізніше Врубелю все таки дісталося виконання кількох орнаментів у храмі, після чого він поїхав з Києва назавжди.
Попереду його чекали нова любов і щасливий шлюб, фінансові труднощі і підтримка з боку друзів і шанувальників, різке неприйняття його творчості академічним середовищем і гучна слава, хвороба і лікарня для душевнохворих. У 1910 році його не стало.
Перед смертю Емілія Прахова попросила свою дочку Ольгу знищити всі листи Врубеля, і прохання було виконано. Померла любов Врубеля у 1927 році у віці 77-ми років.
Легенда говорить , що , коли ікону ” Богоматір з немовлям” встановлювали в іконостас , до Кирилівської церкви ввійшла жінка. Вона хотіла помолитися Пресвятій Богородиці, але ставши на коліна перед іконою, несподівано скрикнула – з іконостасу на неї дивилася Емілія Прахова її сусідка. 
Музей за адресою вул. Олени Теліги , 12 працює щодня, крім п’ятниці з 10.00 до 18.00, каса і вхід – до 17.30 . У четвер з 10.00 до 17.00 , каса і вхід – до 16.30
