ДніпроГЕС: Що ми знаємо про хрестоматійну візитку Запоріжжя?

Ідея будівництва гребель на Дніпрі виникла ще в XVIII столітті за часів Катерини ІІ. Після завоювання Криму і Таврії імперія розглядала Дніпро, як перспективну транспортну артерію для доставки товарів на нові землі і зміцнення своїх позицій на сході. Використанню річки в такій якості заважали знамениті Дніпровські пороги, тому пріоритетом у проектах того часу було забезпечення судноплавства на всьому протязі Дніпра шляхом їх затоплення. Таких проектів було безліч, але всі вони залишилися лише на папері, нижче по Дніпру були унікальні історичні місця — Запорізька Січ і фортеця Кодак. Під затоплення мало потрапити понад два десятки населених пунктів. Через велику кількість пам’яток історії, архітектури та культури електростанцію на Дніпрі не наважилися будувати царські інженери. Проте радянську владу це не зупинило.

Проект, прийнятий у 1920 році межах плану ГОЕЛРО, на чільне місце поставив виробництво дешевої електроенергії для індустріалізації. Ідея будівництва на запорізькій землі комплексу з енергоємних виробництв і ГЕС належала професору Івану Александрову – одному з теоретиків економічного районування територій і творців школи економічної географії.

Для Запоріжжя він розробив проект на той момент найбільшої в Європі Дніпровської ГЕС (у 30-ті роки минулого століття була ще поширена назва Дніпельстан), і визначив місце її зведення – неподалік від острова Хортиця на ділянці з назвою «Вовче горло».

Паралельно з виробництвом електроенергії для промисловості будівництвом гідроспоруди планувалося вирішити давню проблему забезпечення судноплавності Дніпра, а також питання зрошення степових земель і залізничного сполучення споруджуваних в декількох кілометрах від Запоріжжя металургійних заводів з сировинною базою Донбасу і Криворіжжя.

Щоб цей – один з безлічі проектів ГОЕЛРО, став першим у списку, керівництво української республіки вдавалося навіть до шантажу центрального партапарату. Що не минуло дарма: Влас Чубар, який пригрожував на компартійному пленумі ледь не виходом із Союзу в разі, якщо першість буде віддано іншому об’єкту, не уникнув пильної уваги «вождя народів», був арештований і в 1939 році ліквідований без формального судового процесу.

На момент розробки проекту ДніпроГЕСу, досвіду будівництва великих гідротехнічних об’єктів ні в Радянському Союзі, ні в Європі не було. За ним вирушили в Америку. Так відбулося знайомство творців запорізької гідроелектростанції з Х’ю Купером – майбутнім консультантом будівництва першої ГЕС на Дніпрі і першим іноземним громадянином, нагородженим орденом Трудового Червоного Прапора (цю ж нагороду отримали і ще 5 залучених ним до будівництва фахівців зі США). Практичний досвід американського військового інженера, здобутий на будівництві гідроелектростанцій на Міссісіпі і Ніагарі, суттєво допоміг при будівництві найзначнішого об’єкта першої радянської п’ятирічки. Крім істотного внеску в технічне оснащення Дніпровської ГЕС (саме в США були побудовані під замовлення турбіни для майбутньої гідроелектростанції), американські фахівці запропонували передбачити в проекті можливість використання греблі для руху рейкового транспорту. Спочатку мова йшла про залізницю, але в кінцевому результаті було побудовано лише гілку для руху трамваю, який і ходив по греблі аж до війни.

У призначенні саме Купера (до речі – інженера-самоучки) головним консультантом Дніпробуду вирішальну роль зіграв безпосередньо Сталін, який віддав йому перевагу перед німецькою компанією Siemens AG з політичних міркувань.

Офіційна дата початку будівництва Дніпровської ГЕС – 15 березня 1927 року. Саме в цей день, згідно з архівними даними, на березі Дніпра на скелі «Любов», був урочисто встановлений червоний прапор із написом «Дніпробуд розпочато».

Для країни, яка пережила участь у Першій світовій, багаторічну громадянську війну, зведення такого масштабного об’єкту можна було порівняти з будівництвом єгипетських пірамід, це вимагало величезної кількості матеріальних і людських ресурсів. Для реалізації проекту була потрібна серйозна механізація і організація цілої низки допоміжних виробництв.

Тут працювали механічні майстерні, лісопильня, завод із виробництва бетону, компресорні станції, було транспортне господарство. З Німеччини поставлялися каменедробарки і електрообладнання для тимчасової підстанції, яка забезпечувала енергопостачання в період будівництва. З Чехії – металоконструкції…

Грандіозна будова обійшлася в суму близько 100 млн доларів. (Весь комплекс – разом із проммайданчиком і Соцмісто – в 400 млн доларів). Сума колосальна і на теперішній час, а в ті роки, коли середня зарплата чорнороба становила близько 2 рублів, а кваліфікованого фахівця – менше 5, зовсім – астрономічна. Про те, звідки, яким чином і з якими жахливими наслідками радянська держава здобувала гроші, щоб розплатитися за індустріалізацію, сьогодні відомо всім. Більшовики вдалися до масових поборів селян: відбирали збіжжя, худобу, продовольство, робітників змушували перераховувати до фонду будівництва Дніпрогесу частину заробітку.

Окрім власне електростанції, на берегах Дніпра зводився гігантський кластер: ДніпроГЕС, металургійний комплекс і нове місто повинні були зробити свій внесок не тільки в індустріальну міць радянської держави. Тут закладалися основи для формування нового «робітничого класу».

Вирішенню цього вкрай значущого для радянської держави завдання була підпорядкована й архітектура: поруч із будмайданчиком зводилося ціле місто – «місто-сад», «місто майбутнього», «місто – мрія» – «Соцмісто».

Що таке «Соцмісто», визначив в однойменній, написаній у 30-х роках минулого століття книзі, Микола Мілютін – архітектор і один з теоретиків радянського містобудування:

«Мільярди рублів, які ми витрачаємо на наше житлове і соціально-побутове будівництво, повинні служити справі впровадження нового побуту, тобто соціалістичної організації культурного та побутового обслуговування населення, що є передумовою до звільнення жінки від домашнього рабства».

На практиці «новий побут» передбачав ліквідацію домашнього господарства і сімейного укладу життя для можливості максимально використовувати в якості робочої сили на виробництві не тільки чоловіків, а й жінок.

Житлові будинки передбачалося звести у вигляді корпусів з довгими коридорами, по обидва боки яких мали бути окремі кімнати для подружніх пар. Саме кімнати. Без кухонь і підсобних приміщень. Усі побутові клопоти «будівничих світлого майбутнього» начебто брала на себе держава. Для цього організовувалися фабрики-кухні, банно-пральні комбінати, їдальні. Від турбот про дітей мали звільняти ясла і дитсадки. Вільний від роботи час «будівники комунізму» повинні були проводити з собі подібними в громадських місцях: вчитися, займатися спортом і розвиватися ідеологічно.

Треба віддати належне розсудливості архітекторів, що створювали запорізьке «Соцмісто», – при зведенні житлових будинків до абсурду, красномовно описаного Булгаковим у «Трактате о жилище» все ж не дійшло.

Замість будинку-комуни в Запоріжжі побудували квартал-комуну з триповерхових житлових корпусів – «будинків з усуспільненим побутом», клубу-їдальні, будівель ясел і дитячого садка, зі спортивними майданчиками у дворі. Житлові кімнати в цих «будинках з усуспільненим побутом» були умовно-просторі, звукоізоляція все ж існувала, були не тільки великі кімнати загального користування на першому поверсі, а й спільні кухні – на кожному. Тут можна було розігріти принесену з кухні-фабрики їжу і самим приготувати щось не надто мудре. Згідно з проектом, корпуси мали з’єднуватися між собою і з клубом-їдальнею утепленими переходами, щоб максимально спростити і раціоналізувати переміщення громадян. У сусідньому кварталі цей же підхід був реалізований і при будівництві «амбулаторного містечка», який об’єднав переходами будівлі поліклініки, диспансеру та аптеки. Знаменитий «круглий будинок» – втілення «ідеальної комуни»: просторий двір, окремі виходи для мешканців перших поверхів, лавочки, фонтан посеред двору. Грандіозні громадські споруди, красива алея Ентузіастів… У зовнішньому вигляді і плануванні запорізького Соцміста група архітекторів на чолі з Віктором Весніним – одним із знаменитих братів Весніних – апологетів «конструктивізму», реалізувала властиву цьому напрямку монолітність зовнішнього вигляду, строгість, геометризм і лаконічність форм.

Усе будувалося на контрасті: власне житло маленьке, але те, що колективне – велике, світле, вражаюче і радісне. Соцмісто мало стати справжнім символом «світлого майбутнього».

Втім, попри грандіозну пропагандистську кампанію, якою супроводжувалося будівництво ДніпроГЕСу та об’єктів житлової і промислової зон, плинність кадрів на будівництві була колосальною. Масовою робсилою були зеки, а поруч із ними радянська влада нещадно використовувала як чорноробів тих самих жінок і дівчат (часто зовсім юних), яких так завзято “намагалася” звільнити від рабської праці. Є свідчення, що на укладці бетону працювали саме дівчата і жінки, які мали втоптувати його босими ногами. А щоби збільшувати вагу тих, хто утоптував, їм на плечі клали мішки з будматеріалами. Про техніку безпеки, втім, особливо не дбали, робітники часто отримували травми і гинули, постійно траплялися аварії. Так неймовірними зусиллями, тяжкою працею і жертвами за п’ять років Дніпрогес було споруджено.

Урочисте відкриття Дніпровської ГЕС відбулося 10 жовтня 1932 року і стало подією не тільки для СРСР, але й для світової громадськості. Американська газета «Нью-Йорк Івнінг Пост» писала про це так: «Без сумніву, споруда Дніпровської станції є тріумфом техніки, яким могла б пишатися кожна країна».

Сама гребля, перегородивши Дніпро, стала своєрідним мостом, що складається з мостового переходу над шлюзом, власне тіла греблі і аванкамерного моста, який з’єднав греблю з правим берегом. Під час війни її підривали двічі.

Уперше 18 серпня 1941–го близько восьмої вечора НКВДисти підірвали греблю Дніпрогесу в Запоріжжі. Внаслідок руйнації частини греблі довжиною 165 метрів 20-метрова водяна хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і дійшла до міст Марганця та Нікополя, розташованих майже за 80 кілометрів вниз за течією Дніпра.

Наказ на знищення Дніпрогесу віддав особисто Сталін, а вибухівку доставили літаками з Москви. Місцеве населення ніхто не попереджав про майбутній вибух. Кількість жертв трагедії складає за приблиними підрахунками 100 тисяч: 80 тисяч жителів Запоріжжя та його околиць, біженців із сусідніх регіонів та близько 20 тисяч радянських солдатів, які не встигли покинути місто.

Як згадував один із очевидців трагедії на острові Хортиця: «Ніяк не второпати…, що про майбутню сплановану диверсію та її можливі трагічні наслідки не попередили підрозділи радянських військ, що зосередились у плавнях острова… Вода, що ринулася із верхнього б’єфа крізь пролом у греблі, здійнялася небаченої висоти й неміряної сили хвилею. Частина тієї гігантської хвилі… обрушилась на плавні острова, на озброєних, але беззахисних перед стихією людей. Коли хвиля відійшла, на осокорах і вербах, в’язах і дубах залишились висіти у неприродних позах сотні (якщо не тисячі) захисників соціалістичної вітчизни… Відразу ж окупанти позганяли із селищ жінок і наказали зібрати тіла загиблих червоноармійців. А вони лежали на полях, на городах, висіли на деревах у плавнях».

Акція пояснювалась наступом військ Третього Рейху. Хоча основні сили нацистів підійшли сюди лише на початку жовтня.

Радянська влада, аби приховати свій черговий злочин, сформувала міф про те, що Дніпрогес зруйнували нацисти. Таку позицію відстоювали представники СРСР і на Нюрнберзькому процесі.

Німці, після того як зайшли у Запоріжжя, полагодили дамбу і відновили виробництво струму. А відступаючи в грудні 1943 року, теж намагалися підірвати ГЕС, заклавши вибухівку. Але групі саперів радянських військ вдалося вирізати кілька метрів кабелю, що вів до вибухового пристрою, тож пошкодження були не такими значними.

Після війни ДніпроГЕС відбудували і реконструювали, а в 60-х рока запустили другу чергу.

Сьогодні середньорічне виробництво електроенергії Дніпровською ГЕС дорівнює 4008 млн кВт. г. А гребля ДніпроГЕСу й після 85 років після пуску залишається однією з візитних карток Запоріжжя.

Торік у квітні напис «ДнепроГЭС имени В.И.Ленина» було демонтовано з дамби ДніпроГЕСу в межах декомунізації, а влітку того ж року підприємство остаточно декомунізували. Запорізькі активісти планували розфарбувати в’їзд на ДніпроГЕС, його хочуть зробити максимально патріотичним. Варіанти того, як саме це зробити 14 жовтня 2016 року виклали в соцмережі. Ініціатором проекту став активіст-художник Денис Антюхов, який запропонував кілька варіантів перетворення ДніпроГЕСу. Його ідеї оцінили по різному. Критикували через розміщення герба Запоріжжя, який, мовляв, так не можна зображувати тощо. Після критики в соціальних мережах, проект вирішили відкласти.

Нині сюди, на греблю ДніпроГЕСу можна прийти помилуватися чудовим видом, що відкривається на Хортицю і води могутнього Дніпра або для того, що б по-новому поглянути на історію.