Вашингтон, схоже, намагається посилити позиції України на ймовірних переговорах про мир, які на думку дипломатів США розпочнуться у березні-квітні цього року
Той факт, що класична “нормандська четвірка” навіть на рівні міністрів закордонних справ так і не зуміла зібратись ні на полях Мюнхенської конференції, ані в будь-якому іншому місці впродовж більш ніж року, насправді свідчить про клінічну смерть формату. Сторонам, здається, більше просто немає про що говорити — і вони банально вишукують причини, щоб не витрачати час на безнадійне заняття. Принаймні, з боку Німеччини та Франції такий підхід наразі є очевидним. Дехто в Україні з радісними криками “зрада!” стверджує, звичайно, що зустріч європейці зірвали на догоду росіянам — але це видиме перебільшення. Якби був найменший шанс чогось досягти, та ще й по дорозі втерти носа Держдепу дипломатичною перемогою — і Габрієль, і Еро, без сумніву, знайшли б час для зустрічі.
За таких умов переговори в форматі Сурков-Волкер залишаються єдиним відносно живим дипломатичним майданчиком для вирішення конфлікту на Донбасі. І тим цікавіше було почути про надії й сподівання Курта Волкера стосовно розвитку цього процесу, які він висловив українським журналістам на полях Мюнхенської конференції. Тим паче, що його позиція значною мірою пояснює чимало не до кінця зрозумілих американських зовнішньополітичних дій.
Якщо коротко, то суть позиції Волкера зводиться до наступного: На переговорах в Дубаї Сурков погодився зрушити з позиції стосовно виключно “охоронного” характеру миротворчої місії, і погодився обговорити щось більше. “Росіяни відповіли, що у них є певні конструктивні ідеї, тож я розраховую, що вже в березні ми їх почуємо”, – констатував Волкер.
Але скільки-небудь серйозне обговорення цих пропозицій можливе тільки після перевиборів Путіна — пардон, демократичних і непередбачуваних президентських перегонів.
І до того моменту Держдеп США, схоже, робить все можливе, щоби переконати Кремль бути на цих переговорах поступливішим. Тут і Javelin-и для України, які знаходяться наразі невідомо де — навіть офіційний представник Держдепу Хізер Ноєрт до ладу не знає, поставили їх зі США чи ще ні, але ніхто не сумнівається, що вони “десь на підході”. Тут і обіцянки “значно більшого” у плані військової допомоги, озвучені зазвичай стриманим Волкером. Тут і колосальна стотисячна партія канадських штурмових гвинтівок — які наразі ніхто не законтрактував, але складається враження, що контракт підпишуть з дня на день. Тут і канадський пакет військової допомоги, який ніби призначався курдам, вже був готовий до відправлення в Ірак — але в останній момент, після проголошення курдської незалежності, так на складах і залишився, і з дня на день може бути перенаправлений до України.
У такий підхід логічно лягає і доступ України до західних збройних ринків, де Київ — за наявності політичної волі та фінансової спроможності — може заповнити чисельні прогалини в матеріально-технічному забезпеченні української армії.
Стримані обіцянки останніх трьох років змінились райдужними перспективами. Чи видимістю райдужних перспектив.
Справжня ціль яких, схоже, одна. Переконати Кремль, що в разі відмови Москви від повноцінного миротворчого варіанту, ціна агресії стане неймовірною і неможливою. І схилити “новообраного” Путіна до якогось більш-менш адекватного компромісу, який дозволить ввести в регіон миротворців з мандатом ООН. Чи погодиться на такий варіант Росія — покажуть найближчих два місяці. Але, в будь-якому разі, підхід Держдепу США, його керівника Рекса Тіллерсона та спеціального представника США з питань України Курта Волкера видається далеко живішим і логічнішим, ніж усі останні зустрічі в класичному “нормандському форматі”, разом взяті.
