Сагринь – старовинне українське село, яке згадується в літописах з початку XV століття, знаходиться за 18 км на південь від повітового міста Грубешова Люблінського воєводства, за якихось 23-24 км від сучасного українсько-польського кордону. Ще у 2008 році на православному кладовищі у Сагрині коштом Волинської області було споруджено пам’ятник невинно убієнним українцям села. З року у рік відкладається його офіційне відкриття, не відбулося воно і нині. Вже 10 років у березневі дні сюди приїжджають делегації з Волині, аби поклонитися рідним могилам, рідним місцям, відслужити панахиду біля пам’ятника. На цьому пам’ятнику викарбувані 660 прізвищ замордованих українців та вказано їхній вік. Хоча насправді загинули значно більше, тільки дітей (найменшому було два роки) –понад сто.
Наступного березня виповниться 75 років акції польських Армії Крайової і так званих Хлопських батальйонів проти українських населених пунктів у Грубешівському і Томашовському повітах Польщі. На цьогорічній панахиді у Сагрині були присутні Посол України в Республіці Польща Андрій Дещиця, заступник Міністра закордонних справ України Володимир Бондар, голова Об’єднання українців Польщі Петро Тима, перший заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик та інші офіційні особи. Володимир Бондар зачитав звернення Президента України Петра Порошенка до українців і поляків, у якому прозвучала готовність якнайскоріше відкрити цей меморіал на державному рівні. Затримка, на переконання глави Української держави, лише за очільником Польщі Анджеєм Дудою.
Вкотре приїхала у Сагринь і лучанка Марія Хоменко (у дівоцтві Мельник). У Сагрині, маючи всього 4роки, вона мало не загинула. «Ми вже знали, що поляки палять українські села, знищують людей. Я народилася у Модрині, звідки мій тато, а мама моя – з Ласкова. І Модринь, і Ласків також постраждали, як і Сагринь. У Сагрині ми знайшли притулок в чоловіка на прізвище Шпак, його 20-річного сина також вбили поляки. 10 березня 1944 року Сагринь знищили дотла. То було о четвертій ранку, – пригадує Марія Іванівна. – Мій дід, моя мама, я і моя 12-річна двоюрідна сестра Віра сховалися у полі в борознах. Уявляєте, ще ж холодно, а чотирирічна дитина лежить лицем у землю і не писне, бо мама сказала, що як подам звук, то всі загинемо. Але нас тут знайшли. Дід піднявся і пішов полякам назустріч, думав нас цим врятувати. Його застрелили на моїх очах. Потім до нас підійшли двоє поляків. Один каже: вже мертві. Інший: ні, живі. Мама почала просити, щоб не вбивали, і один змилувався, сказав: «Живіть, пам’ятайте, що життя вам подарував поляк».
У цей час чоловіки з Сагриня добралися в Грубешів, де стояли німці. Почали просити порятунку. Німці, як розказував батько Марії Іванівни, посадили чоловіків-українців на машину і поїхали на околицю Грубешова. Звідти вже було видно заграву над українськими селами. Німці посміялися, випхали чоловіків з машини і поїхали собі назад. «Ми нікому не були потрібними, – каже Марія Іванівна. – Коли вже прийшли радянські війська, вони тих поляків, які нас вбивали, ставили поліцаями у селах, ті знущалися, а «совєти» казали: «Езжайте к нам в Советский Союз, у нас всем работы хватит». На обеліску у Сагрині у Марії Іванівни вирізьблено два рідні імена: діда Микола Новосада, 65 років, і 40-річного Василя Шелепини, батька її свата. На землі Холмщини українці, каже вона, жили споконвіків, про що свідчать і могили на цвинтарях. Вона дякує волинському історику, краєзнавцю Сергію Годлевському, який вже багато років організовує волонтерські групи для прибирання українських кладовищ у Польщі.
«Коли ми вперше приїхали у Ласків, мамі моїй тоді було вже за 80, то не могли добратися до могили бабусі, – пригадує вона. – Чоловік мій взяв сокиру і рубав кущі, дерева, а ми їх відтягували, щоб була бодай стежечка… А тут же лежало не одне покоління наших людей… Нам, колишнім мешканцям цієї землі, дуже боляче, що у Польщі не хочуть аналізувати події, які були невигідні ні полякам, ні українцям. Не аналізують, хто і тоді хотів нас розсварити, хто і тепер це робить».
