Україна мала би першою заявити про невизнання легітимності виборів президента РФ

12 Березня 2018 10:15

Судячи з заяв, США і європейські структури можуть не визнати легітимності виборів російського президента на території Криму й Севастополя
Але про невизнання легітимності виборів загалом та обраного президента РФ не йдеться.
Першою це мала би зробити Україна. Але цього не буде — за цієї влади, яка не наважується розірвати дипломатичні відносини з державою-агресором.
Про це йдеться у статті Валентини Самар у тижневику “Дзеркало тижня”.

Вибратися зі стану без вибору
Валентина Самар, власкор DT.UA в Автономній Республіці Крим

Нинішні органи влади почнуть “переставляти ноги” в кримському питанні, коли відмахнутися або відпетляти не буде ніякої можливості. Але для цього “кримське питання” повине стати важливим для всіх українців.

Владімір Путін знову випробовує світ “на слабо”. Він призначає вибори президента на 18 березня — день анексії Криму. Він може вперше голосувати не в Москві, а в окупованому Севастополі. І вже анонсовано — підтримка тут буде найвищою в Росії. За два тижні до виборів, вимагаючи послухати (чи слухатися?) Росію, розмахує ядерним кийком. І не важливо, за великим рахунком, стара вона чи нова, винайшли “наші хлопці” ядерний моторчик для крилатої ракети чи це просто мультик для внутрішнього (ми всіх переможемо!) і зовнішнього (анімація ударів по Флориді, де будинок Трампа) вжитку. Важливо, що акт публічного ядерного шантажу відбувся. Судячи з заяв, США і європейські структури можуть не визнати легітимності виборів російського президента на території Криму й Севастополя. Але про невизнання легітимності виборів загалом та обраного президента РФ не йдеться.

Першою це мала би зробити Україна. Але цього не буде — за цієї влади, яка не наважується розірвати дипломатичні відносини з державою-агресором. Хоча кілька традиційних півкроків у цьому напрямку зроблено — у вигляді закликів не визнавати легітимності виборів президента РФ в анексованому Криму. З такою заявою на Мюнхенській конференції з безпеки виступив президент Петро Порошенко, а МЗС надіслало ноту.

“Надіслали ноту МЗС РФ: 1. Рішучий протест проти виборів президента РФ на території окупованого Криму. 2. Застерегли від спроб організувати вибори на території окупованого Донбасу. 3. Наголосили, що не може бути ніяких виборів у диппредставництвах РФ на території України без повного виконання перших двох умов”, — написав Клімкін у своєму Твіттері.

Такі самі рішучі заяви ми чули від президента й МЗС не далі як півроку тому — напередодні думських виборів. Тоді Петро Порошенко вимагав не допустити проведення голосування на виборах депутатів Держдуми РФ на території України, але воно відбулося — у приміщеннях генконсульств РФ у Києві, Одесі, Харкові й Львові. Під посиленою охороною і, на радість російським телеканалам, із сутичками за участі свободівців і “Правого сектору”. Яким чином українська влада може завадити відкриттю виборчих дільниць у диппредставництвах РФ, як пише Клімкін, поки що незрозуміло, адже їхні приміщення й території мають дипломатичний імунітет.

У свою чергу Верховна Рада звернулася до світового співтовариства із закликом: у разі проведення голосування в Криму засудити його й відзначити у висновках спостережних місій (у тому числі ПА ОБСЄ) факт нелегітимного голосування на тимчасово окупованій території АРК і Севастополя, яке “суттєво спотворює результати голосування в цілому по Російській Федерації”, а також запровадити нові санкції проти Росії. На пропозицію народного депутата Рефата Чубарова, до постанови внесли й заклик, по суті, блокувати державні й робочі візити президента Росії до країн — членів ООН, а президентам, урядам і парламентам цих країн “не приймати запрошень і не здійснювати державних та офіційних візитів до РФ”.

Як мовиться, запасаємося попкорном. І не тільки на 18 березня й опісля. Витримавши театральну паузу, Владімір Путін, за ідеєю, має дивувати світ і своїх виборців щодня до дати виборів, головною пропагандистською фішкою в яких став Крим. Власне, це й визначило багато з того, що відбувається на півострові у четвертий рік його окупації.

ВМБ “Крим”

Аеродром підскоку. Матеріал з таким заголовком DT.UA опублікувало в березні 2014-го, за кілька днів до псевдореферендуму, прогнозуючи, що окупований Крим за будь-яких розкладів виконуватиме для Кремля саме таку функцію. Тут Росія “дозаправлятиметься” ресурсами всіх видів для подальшої агресії проти України й не тільки. Так воно й вийшло — труни в Крим ідуть з Донбасу й Сирії, а сам півострів перетворено на потужну ВМБ — військово-морську базу, що порушила баланс сил у всьому Чорноморсько-Середземноморському регіоні. Навіть блок-кондуктори на захоплених українських газових родовищах на шельфі Чорного моря переобладнано під бази радіоелектронної розвідки й казарми.

У Криму будуватимуть, створюватимуть і розвиватимуть насамперед і тільки те, чого потребують ця база-монстр та її контингент, а також для підтримання рейтингу Путіна, що злетів на тлі ейфорії від “Кримнаш”. І в цьому прогнозі ми теж не помилилися.

Кримський міст через Керченську протоку — це насамперед військовий об’єкт. А траса “Таврида” від мосту в Керчі до Севастополя — його компонента в досягненні мінімального часу для перекидання транспорту (будь-якої кількості й габариту) і людей з материкової Росії до головної бази ЧФ.

Водночас міст — це прижиттєвий пам’ятник Путіну. Гітлер і Сталін не змогли, а він — усього за два-три роки — побудував! І байдуже, чи довго він простоїть, не важливо, що заради нього було заморожено багато критично значущих інфраструктурних об’єктів по всій Росії, плювати, скільки там розкрадуть з 4 млрд дол. (зрештою, це ж Ротенберги й інші дачники “Озера”). Народ — у захваті.

Але вже далеко не весь і не в Севастополі, де для потреб Міноборони примусово вилучають ділянки землі й зносять дачі місцевих жителів. (“Коммерсантъ”, до слова, пояснює можливе голосування Путіна в Севастополі загрозою низької явки, яку його появою різко піднімуть).

Обезземелювання — одна з улюблених колонізаторських політик Росії ще з XVIII ст. У першу анексію півострова вона викликала величезну хвилю самодепортації корінного населення — кримських татар — до Туреччини. Незважаючи на листи-скарги Путіну в містах зносять ринки, і десятки тисяч людей залишаються без роботи, узалежнюються від держави або залишають Крим у пошуках заробітку. Натомість Крим заселяють росіянами. Це друга класична політика колонізаторів — змінити структуру населення окупованої території. І якщо під час  першої анексії дівкам з російської глибинки платили по 5 рублів, щоб вони їхали на півострів, виходили заміж за солдатів і заселяли Крим, то тепер переселенців уряд РФ стимулює компенсацією купівлі житла.

Але цього мало. Територія військової бази має бути зачищена від усіх неблагонадійних, насамперед від корінного народу, який має право на самовизначення на своїй історичній землі. Тому політика видавлювання з Криму кримських татар або їх приручення через підкуп посадами, дозвіл вести бізнес — окремим рядком і на особливому контролі. Як і жорстоке придушення будь-якого публічного інакомислення. У цьому плані Крим — точно не Росія. Те, що можливо в Пітері або Москві, — вийти на вулицю з плакатом, провести одиночний пікет або багатотисячну демонстрацію з українськими прапорами проти війни, — категорично заборонено і навіть немислимо в Криму. 64 політичні в’язні — такий, за даними кримських правозахисників, підсумок роботи російських силовиків за чотири роки окупації Криму.

У списку політичних в’язнів Росії, що його склав правозахисний центр “Меморіал”, на сьогодні 123 прізвища; 22 з них — громадяни України. Це ті, хто вже відбуває покарання в місцях позбавлення волі, перебуває під вартою або домашнім арештом чекаючи “вироку”. Ще сімох українців “Меморіал” визначив як імовірних жертв, у переслідуванні яких є ознаки політичної мотивації (серед них — “кримські диверсанти” Євген Панов і Андрій Захтей, “шпигун” Роман Сущенко).

Проте опір окупантам у Криму зростає, стверджує Ахтем Чийгоз, колишній кримський політв’язень №1, звільнений з СІЗО шляхом цинічної депортації з Батьківщини. Він каже, що перші роки після анексії у всіх людей був шок, але тепер він минає. І чимдалі більшає людей, які долучаються до процесу боротьби. Опір різноплановий, іноді не дуже помітний, але він розширюється.

Публічний всенародний збір “Кримською солідарністю” коштів для кримськотатарських активістів на погашення виписаних їм штрафів 10-рублевими монетами (на сплату штрафів їх носять відрами); щомісячна допомога з пожертв, зібраних фондом “Бізім балалар”, дітям політв’язнів (їх уже більш як сто, тому на місяць треба зібрати не менше ніж півмільйона рублів!); організація з Криму літературного конкурсу “Ми діти твої, Україно” ім. Данила Кононенка (за роки окупації він став всеукраїнським!); “самвидав” в Інтернеті Українського культурного центру; боротьба за збереження кримськотатарських і українських класів у тотально зрусифікованих школах; дуа — масові домашні молебні мусульман, відвідування архієпископом Климентом політв’язнів у психіатричній лікарні, суді й під домашнім арештом; присутність активістів на всіх політичних процесах у судах, стрими в соцмережах з місць облав, обшуків і арештів… Усе це — місцеві, кримські ініціативи, ніяк не організовані офіційним Києвом і, на жаль, ніяк ним не підтримувані.

І виникає запитання: а Києву взагалі треба, щоб у Криму міцнів і ширився опір?

Що вони собі в Києві думають?

“Може, ми просто чогось не знаємо? Може, вони там, у Києві, щось розумне придумали, із Заходом погодили, і все йде за планом”? — зі слабкою надією запитував мій друг, коли ми вже зневірилися зрозуміти, як можна так тупо програвати час і можливості, щоб зупинити окупацію. З повзучої у перший тиждень березня 2014-го вона різко перейшла на скажений галоп, за три тижні породивши світову проблему.

“Краще б ми цього ніколи й не знали”, — думала через три роки читаючи “стенограму” засідання РНБО від 28 лютого. Того, де Турчинов пропонував почати “активні консультації з НАТО про вступ асоційованим членом”, а Яценюк — переговори з “владою” автономії про нову Конституцію, про те, щоб залишити їй ПДВ й акциз; Наливайченко — викликати в Київ керівників силових відомств, щоб дізнатися, “хто з них на нашому боці, а хто — ні”, а Тенюх переконував, що на всю країну знайдеться тільки 5 тисяч вірного війська… Ага, п’ять, “з яких” 6 тисяч військовослужбовців потім вийшли на материк з Криму.

Багато знайомих з Криму часто запитують: “Ну що, коли вони вже почнуть нас звільняти? Що вони собі там, у Києві, думають, скільки можна?!” Я відповідаю, що це залежить від нас. Значною мірою — від нас, бо нинішня влада України почне “переставляти ноги” у кримському питанні, коли запит на ці активності буде такої сили, що відмахнутися або відпетляти вже не буде жодної можливості. Але для цього “кримське питання” має стати українським, тобто воно має бути важливим для всіх українців, а не тільки для кримчан. І досягти цього неможливо без залучення в загальноукраїнські процеси. Не повинні кримські татари жити тільки болем і мрією про національну автономію, а всі кримські політичні українці — лише поверненням у вільний Крим. Корумпована, нереформована, профнепридатна, пов’язана тисячами бізнесів і спільним темним минулим і сьогоденням з агресором держава Криму не звільнить! Ми повинні її змінити. Понад те, мотивація до зміни країни в жителів Криму й Донбасу має бути сильнішою, ніж у будь-кого іншого. Бо ми знаємо, як дорого коштує корупція, як дешево коштують українські політики, адмірали й генерали, і як боляче від усвідомлення того, що вчора ти міг зробити більше, бути сміливішим і діяти рішучіше — і, можливо, усе пішло б не так…

Кримські активісти, юристи, економісти, журналісти, професіонали будь-якої справи повинні йти в українську політику. Повинні йти в усі партії, які реально прагнуть і вже ділом довели свою спроможність змінити країну, повернути Крим і Донбас. Багато років тому й поспіль ми переконували лідерів Меджлісу: кримські татари — національність, а не партійність, не треба записувати у вороги народу тих, хто знайшов себе в іншій партії, якщо її ідеологія і діяльність не суперечать національним інтересам та інтересам кримськотатарського народу. Що більше кримських татар буде в інших партіях, то менше антикримськотатарської пропаганди ми будемо бачити під час виборів, то вищий рівень розуміння й вирішення проблем народу, який повернувся додому, то легший процес інтеграції тощо. Сьогодні, як бачиться, те саме можна сказати про всіх жителів Криму: що більше кримчан у партіях, які ставлять собі за мету (і вже втілюють її) боротьбу з корупцією, деолігархізацію, реформи реальні, а не уявні, верховенство права й повернення, то вища ймовірність, що “кримське питання” буде в кожній партійній програмі, то швидше його буде внесено у політичний порядок денний.

Отже, відірвати корумпованих чинуш і політичних бариг від корита й пильнування власного бізнесу, спонукати їх зайнятися деокупацією можна тільки потужно заявленим запитом усього суспільства.  Повний текст

http://volianarodu.org.ua/uk/Polityka/Ukrajina-mala-b-pershoiu-zayavyty-pro-nevyznannya-legitymnosti-vyboriv-prezydenta-RF-zhurnalist