Як відомо, з 1 вересня 1939 року тривала 2 світова війна, в якій гітлерівська Німеччина та сталінський Радянський Союз діяли спільно, як союзники. Вони розділили між собою сфери впливу та власні геополітичні та ідеологічні інтереси у світі, проводили спільні паради, активно торгували й навіть видавали твори Гітлера в СРСР!
За таких обставин Сталін, як надійний союзник Гітлера до останнього не вірив у можливість військового наступу Німеччини на Радянський Союз. Після десятків донесень та переміщень військ біля кордону, Сталін продовжував вважати, що йдеться про можливі провокації, а не про початок повноцінного військового вторгнення на територію Радянського Союзу Німеччиною.
Нав‘язлива думка про провокації присутня й у так званої «Директиві 1», яка була ухвалена лише під тиском Тимошенка і Жукова й направлена до прикордонних округів:
«Протягом 22-23 червня можливий раптовий напад. Завдання наших військ – не піддаватися на жодні провокаційні дії…одночасно бути у повній бойовій готовності зустріти можливий удар…інших заходів без особливого розпорядження НЕ ПРОВОДИТИ».
Тож на кордоні тривало спокійне життя. Так, командування Західного особливого військового округу провело вечір суботи в Мінському Будинку офіцерів за переглядом «Весілля у Малинівці», а у 122 винищувальному полку за вказівкою з Москви взагалі зняли з винищувачів озброєння!
Ба більше, після ранкового нападу 22 червня та офіційного оголошення війни загальну мобілізацію в Радянському Союзі оголосили лише…23 червня!
За таких обставин військові дії червня-липня 1941 року з боку командування радянських військ були неорганізованими й хаотичними, які призвели до величезних втрат людей, зокрема українців.
Олександр Довженко у своєму знаменитому «Щоденнику» зробив такий запис 12 липня 1941 року:
«Тут загинула величезна кількість українців…
Український чесний наш народ поніс найтяжчі втрати у цій війні …Вічна вас слава, брати і діти мої…
Погубила нас наша слава, наша географія і невідома наша історія…
Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить вчителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів – вони також поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Вони ЦІЛІ і ЗДОРОВІ, як ВЕДМЕДІ, і ДОСВІДЧЕНІ в ХОЛОДНОМУ СВОЄМУ ФАХУ. НАПРАКТИКОВАНІ ПОЧИЩЕ НІМЦІВ ще з ТРИДЦЯТЬ СЬОМОГО РОКУ…(йдеться про політичні репресії й великий сталінський терор 1937-38 рр. проти інтелігенції, військових, національних меншин…).
Не було у нас культури життя – нема культури війни. Тому й страдаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо…»
Тож сьогодні, коли нащадки поліцаїв та ті, хто обкрадав сім‘ї військових, а з ними всякі блатні білобілетники Радянської армії із партії кума Путіна будуть проливати сльози за Сталіна і совєтський народ, їм треба вкотре нагадати про ЛЮДСЬКУ ЦІНУ війни організованої двома тиранами – Гітлером і Сталіном.
Бо населення України в 1941 року було майже 41,9 мільйонів, а в 1945 році стало … 27,4 мільйони!
Й недаремно той же Олександр ДОВЖЕНКО передбачав і попереджав про можливість владної фальсифікації правди про участь українців у війні ще в травні 1942 року:
«якщо вся доблесть синів України… всі жертви і страждання народа і вся переможна сила війни ХИТРОМУДРИМИ руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний Побідний советський котел, а на рахунок УКРАЇНЦІВ ціми ж руками випреться штучно утворена гитлєрівська петлюрівщина і антисемітизм з усіма наслідками м‘ясорубок – краще б мені й не знати більш людської ПІДЛОСТІ, і бездонної НЕНАВИСТІ, і бездонної ВІЧНОЇ БРЕХНІ, якою оплутані ми…»
Тож і нині, 80 років по тому, Україні потрібна ПРАВДА про цю ВІЙНУ, а не сталінсько-путінські міфи, що їх тиражують носії «російського світу»!
Вічна пам‘ять мільйонам безневинних жертв війни!
Слава героям!
ПЕРЕМОГЛИ ГІТЛЕРА – ПЕРЕМОЖЕМО й ПУТІНА!
