Картина «Остання рада на Січі». Художник Віктор Ковальов, середина XIX століття
250 років тому, 16 червня 1775 року, за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ, а 14 серпня цього ж року було видано Маніфест “Об истреблении Запорожской Сечи”.
Ця сумна і трагічна історія не лише типова для українсько-російських відносин, але й дуже повчальна. Отож, все по порядку.
Як відомо, Російська імперія всіляко прагнула залучити мужнє і героїчне козацтво на свій бік у часи російсько-турецьких воєн. Так, для прикладу, напередодні чергових військових дій проти Туреччини у 1769 році Катерина II пише Кошовому отаману Петрові Калнишевському:
“Ми почитаємо (запорожців)…і при першій нагоді Височайшу нашу милость всьому нашому вірному Війську Запорожському Низовому вчинемо”.
За час успішних військових дій запорожців у 1771 році було підкорено весь Крим, а протягом 1772-73 років козаки переможно воюють на Дніпрі та Дунаї. Катерина II знову нахвалює Військо Запорозьке, а Потьомкін називав Калнишевського батьком і просив записати себе козаком до Кущевського куреня. Щирі й довірливі козаки записали Потьомкіна в січовики й дали прізвисько – Грицько Нечоса за пишний парик на голові.
Після важких і кровопролитних боїв Російська імперія підписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджийський мир 1774 року, за яким козацтво лишилося частини своїх земель та однієї паланки, які відійшли відповідно Кримському ханству та Росії.
А вже в 1775 році російська імператриця видала наказ зруйнувати Січ та ліквідувати військо Запорозьке назавжди.
Отож, щоб підкорити Січ під орудою Текелія було зібрано більш як 70 тисяч російського війська і ще не менш як 20 тисяч направлено на лівобережні козацькі паланки. Як діяти за таких обставин – думки на Січі розділилися: більшість була за те, щоб захищати свою волю і Січ; меншість на чолі з Калнишевським – за те, щоб домовлятися з росіянами. Однак попри застереження меншості січовиків про те, що “у нас є батьки і діти, м@скаль їх виріже”, більшість після промови архімандрита Володимира, який теж закликав не проливати братської крові, вирішила не чинити спротиву. Калнишевський з хлібом-сіллю пішов на зустріч московського війська, які нещадно були союзниками козаків.
А московити у відповідь – зруйнували Січ, пограбували і забрали всі церковні святині, цінності та архіви, а Калнишевського у кайданах відправили в Москву.
Щоправда, частина козаків, які відмовилася здаватися, рушила на Дунай.
14 серпня 1775 року Катерина II оголошує Маніфест “Об истреблении Запорожской Сечи”, за яким навіть слова “запорізькі козаки” не повинно вживатися і згадуватися. Останнього Кошового отамана Петра Калнишевського вислано в Соловецький монастир, де його у вологому та холодному льоху протримали…25 років.
Після помилування 1801 року, від залишився у Соловках та проживав ще 3 роки і помер, за описами істориків, до 113 років.
Ось така повчальна історія СПІВПРАЦІ та ДОМОВЛЕНОСТЕЙ з російською ордою, яка постійно повторюється і, на жаль, нічому не вчить українців. Доведено Іловайською трагедією 2014 року.
Вивчаємо нашу історію!
Не повторюємо історичних помилок минулого!
П.С. І, насамкінець, трішки позитиву.
Я пишаюся тим, що був одним з ініціаторів та активним співучасником відродження історико-культурного комплексу “Запорізька Січ” на території Національного заповідника “Хортиця”. Нині це місце, де всі відвідувачі мають можливість відчути дух козацтва, ознайомитися з його історією та традиціями й надихнутися героїчною спадщиною минулого.
