Микола Томенко: “Ми жили формально в українській державі, але з ідеологічною начинкою “російського світу”

25 Жовтня 2014 14:01
telekritika.ua

telekritika.ua

Гуманітарна, проукраїнська політика ніколи не була пріоритетом для жодного президента, жодного керівника уряду за всі 23 роки незалежності. На перше місце завжди ставили економіку, ще так-сяк завертали увагу на соціальну сферу, а ось культура, освіта, мова завжди були на задвірках. Лише в часи Ющенка, і лише на початках його президентства, про гуманітарну політику згадали, але далі декларацій справа не зрушилась. Чи є шанс, що держава нарешті збагне, наскільки важливо виховувати культурну, освічену, патріотичну націю, яка знає свою мову, культуру, традиції предків. Яка шанує і любить свою країну. Про це журналіст “Високого замку” поговорила з радником президента П. Порошенка з гуманітарних питань Миколою Томенком.

– Гуманітарна політика усі 23 роки існування держави була, м’яко кажучи, провальною. Це питання ніколи не було для керівників країни пріоритетним. Та й фінансувалась за залишковим принципом. Вочевидь, те, що нині маємо на сході, є також і наслідком цього. Ми не виховували у патріотичному дусі народ на сході та півдні України. Віддали його на відкуп російській інформаційній, культурній та гуманітарній експансії.

– Справді, усі ці роки в Україні, а особливо останні роки, українська влада допомагала розбудовувати в Україні “російський світ”. Не йшлося навіть про погану українську гуманітарну політику, яку б я умовно назвав “український світ”, йшлося про те, що в країні будувалася антагоністична доктрина. Це призвело до того, що на ґрунті Донбасу, півдня України почала вибудовуватися світоглядно інша держава. Це спрацювало в критичній ситуації. Психологи, які працювали в зоні АТО на початку конфлікту, кажуть, що у частини місцевого населення і у тих, хто приїхав їх “рятувати”, присутнє однакове стереотипне мислення про загрозу православному світу від американців, бандерівців, масонів… Вони сприймали ситуацію шаблонно, мовляв, тут, на сході і півдні України, ще є залишки православного світу, а все інше – це чужаки, вороги, які намагаються нав’язати нам свої цінності. Якби така маячня лягала на непідготовлену свідомість, то це ніхто б не сприйняв. Але це, на жаль, лягало на підготовлений російською пропагандою ґрунт. Основне завдання президентської “Стратегії реформ-2020” – до 2020 року вийти на якісні показники життя людини європейських країн, щоб претендувати на членство в ЄС. Ми чітко визначили для себе європейську модель розвитку держави. Серед пріоритетів — охорона здоров’я, освіта, екологія… Наприклад, у стратегії закладено, що до 2020 року середню тривалість життя планується збільшити на три роки. Другий аспект – це, власне, гуманітарна політика: від популяризації України в світі до проектів патріотичного виховання. Наприклад, за Табачника було колосально зменшено кількість годин викладання історії України в технічних вузах. Ключові українські канали вийшли на показник 90 відсотків транслювання російських серіалів. Ми жили формально в українській державі, але з ідеологічною начинкою “російського світу”. Я був одним з ініціаторів відключення російських каналів, і це на першому етапі правильно, але цього мало. Їх треба замінити якісним українським продуктом. Зустрічаємося з керівниками телеканалів і переконуємо їх, що російські серіали треба замінювати, скажімо, на американські чи турецькі, поки не виготовили в достатній кількості національний продукт. Ми мали нараду в президента, де обговорили запровадження пільгової системи оподаткування національного телевиробництва. Мова не лише про фільми для кінофестивалів, йдеться про масову культуру. Про те, що люди щоденно дивляться, читають.

– Наскільки мовне питання є пріоритетним?

– Серед тих патріотів, хто воює на сході, російськомовних українців є не менше, ніж україномовних. Хлопці говорять російською, але життя готові віддати за українську державу. Мовний фактор має бути більш просвітницький, а не адміністративний.

– Але, наприклад, що стосується телебачення, то питання мови тут варто ставити жорстко.

– Всі загальнонаціональні канали, які свого часу делікатно перейшли на двомовність, порушують ліцензію Національної ради. Тут лише треба виконувати закон. Вже не кажу про цю маячню, коли на Першому Національному йдуть двомовні передвиборчі дебати. Дико виглядає, коли усі лідери партій говорять українською, а ведучий, керівник телеканалу Зураб Аласанія, веде дебати російською. Коли він запитує гостей російською, то вони, відповідаючи, переходять на російську. За наші гроші на державному каналі пропагуємо мову окупанта. А він, до речі, державний чиновник, і, згідно з законом, має володіти українською мовою.

– Ще одним потужним елементом впливу на українців є церква. Маємо багато сигналів, коли Московський патріархат так само впроваджував у життя ідеї “руського міра” в Україні. Чи є зараз можливість об’єднати громаду, щоб утворити єдину помісну православну церкву?

– Справді, зараз маємо таку унікальну можливість. Для Києва, Центральної України це надважливе завдання. Але цього не можна робити адміністративними методами, наприклад, указом президента. У цьому напрямку мають працювати громади, медіа, вчені, щоб через дискусії, круглі столи спонукали церкву до об’єднавчого процесу. Такої нагоди, щоб у спокійній атмосфері про це говорити, може більше і не бути. Є чимало фактів, зокрема, знаю, на Рівненщині, коли громади самі кажуть, якщо не буде об’єднання, то вони перейдуть до Київського патріархату. В Московському патріархаті багато священиків є українцями і проукраїнськими, але вони скеровуються та інструктуються з Москви. Ще один важливий чинник — фінансовий. Кількість парафій і церковних громад в Україні більша, ніж у самій Росії. Таким чином фінансово утримуємо ідеологічну машину проти України.

– Ви кажете, що саме зараз найкращий час для об’єднавчих процесів у церкві. Як на мене, зараз взагалі найкращий час для багатьох процесів, які в Україні були заморожені. Наприклад, треба нарешті раз і назавжди розпрощатися з пам’ятниками радянської доби, з назвами вулиць. Це мало би бути зроблено на рівні держави.

– Згідний. Символи Радянського Союзу треба валити не стихійно і по ночах, а зробити це елементом державної політики. На 99% – це штамповані бюсти і пам’ятники, які не мають жодної історичної цінності і ніде на обліку не стоять. Нема трагедії, якщо їх віддадуть на металобрухт. Можливо, лише кілька пам’ятників робили якісь відомі скульптори. Їх можна зберегти, зробити, наприклад, музей тоталітаризму. Треба спокійно провести інвентаризацію. Зробити все цивілізовано, професійно, підготувати громаду. В Україні на державному утриманні є близько 40 академічних, наукових і дослідних інститутів гуманітарного спрямування. На їх утримання йдуть мільярди гривень. Виникає питання: а що вони за 23 роки зробили для нашого гуманітарного простору? Ці науковці, краєзнавці могли б активно долучитися до втілення в життя доктрини декомунізації суспільства. Могли б попрацювати у напрямку перейменування вулиць з огляду на історію регіону, міста, селища, з врахуванням місцевого патріотизму. Обґрунтувати те чи інше перейменування: де хто з українських історичних постатей жив, працював… Це особливо актуально для сходу і півдня, де українська історія століттями замовчувалася. Один з найбільш патріотичних віршів “Любіть Україну” написав “донецький” – Володимир Сосюра, який народився у Дебальцевому. Є чимало аргументів, якими можна переконати людей, які сумніваються у необхідності якихось змін.

– Патріотизму треба вчити?

– І вчити, і захищати. Я є автором змін до закону про кримінальну відповідальність за паплюження та наругу над українською символікою. Ці зміни були внесені після того, як у 2007 чи 2008 році російські туристи спаплюжили українську символіку на Говерлі. Раніше за це передбачалася лише адміністративна відповідальність. Коли почалися антимайдани, на яких тітушки топталися по українських прапорах, правоохоронці за це виписували штрафи. Ми тоді казали: які штрафи, це кримінальна відповідальність! Ми свою державу, її символи, ідеологію маємо захищати. Зараз відбуваються люстраційні моменти. Це добре. Але на державній службі треба також посилювати і патріотичний чинник. Державний чиновник має знати не лише українську мову, а й історію, традиції України. Він має шанувати державу, якою керує.