Значення брехні міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова для України розглядає експерт з українсько-російських питань Стівен Бланк у статті для видання Atlantic Council.
Як писав Вольтер, ті, хто можуть переконати когось вірити в нісенітниці, можуть переконати його чинити звірства. В сучасній політиці позиція Росії стосовно України є кардинальним прикладом того, що ці слова Вольтера актуальні і сьогодні.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров нещодавно вкотре повторив три брехні: на Донбасі немає російських військ, конфлікт на сході України – це громадянська війна, а не російське вторгнення, і збиття літака «Малайзійських авіаліній» у липні 2014 року не мало нічого спільного з російськими силами. Все це відверта брехня. Повторення таких тверджень не може приховати факти, хоча Кремль наполегливо намагається це зробити.
Про брехні Лаврова і їхнє значення для України пише у статті, опублікованій на сайті аналітичного центру Atlantic Council, експерт із закордонної політики Стівен Бланк.
Постійна брехливість Лаврова та його уряду настільки невблаганна, що чимало людей вважають за само собою зрозуміле, що Росія як держава визначається своєю закоренілою брехнею. І разом з цим йде нескінченний рефрен, що Росія завжди є жертвою зловмисних дій інших, ніколи не є автором своєї власної біди.
«Але моя мета полягає не просто в тому, щоб вказати на те, що російський уряд і засоби масової інформації брешуть, але щоб показати, що ця схильність до неправди і егоцентризму зраджує той факт, що, незважаючи на переговори з спецпредставником США щодо України Куртом Волкером та переговори у «нормандському форматі» (Україна, Франція, Німеччина і Росія), Москва не має наміру виходити з Донбасу або повертати Крим», – пише Бланк. У будь-якому разі, продовжує він, вона зміцнює свої сили у Криму, відправляючи туди додаткову кількість зенітних ракет С-400 і прагнучи інвестувати у Криму ще більше ресурсів, необхідних самій Росії. Вона також постійно пригнічує будь-які особи чи явища, що викликають згадку про незалежну Україну.
Росія відмовляється прийняти результат переговорів, що передбачає відступ від Донбасу чи Криму. Москва наполягає на тому, щоб Україна дотримувалася умов «самогубної» угоди «Мінськ-2», яка б фактично перетворила Україну на конфедерацію, суверенітет якої може бути порушений в будь-який момент Донбасом, як це було за часів Громадянської війни в США 150 років тому, коли Конфедерація намагалася знищити Союз.
Проте дійсна проблема з мінськими угодами полягає в тому, що Росія ніколи навіть не старалася приховувати свою відмову виконувати їх у будь-якій формі. Таким чином, її вимоги навіть не заслуговують уваги і є тільки спробою уникати виконання умов угоди.
За словами Стівена Бланка, в основі цієї кризи лежить той факт, що Росія все ще не може примиритися із незалежністю України у статусі суверенної та окремої держави. У Москві влада спирається на поняття імперської держави, якій всі інші члени колишнього Варшавського договору повинні здавати частину свого суверенітету.
Низка західних авторів, які стверджують, що Росія якимсь чином має право на свою бажану сферу впливу або що основною причиною цієї кризи є західні просування в Центральну та Східну Європу, забувають два критичні факти. По-перше, з 1991 року Росія ніколи не мала здатності домінувати над Євразією мирними або демократичними способами. Навіть зараз у Центральній Азії місцеві органи влади поступово заявляють про більшу незалежність, тоді як Китай неухильно витісняє там Росію. У Білорусі президент Лукашенко помітно стурбований зусиллями Росії щодо узурпації влади. І в Україні, принаймні від 2004 року, зрозуміло, що населення не погодиться на послаблення незалежності України, незважаючи на урядову корупцію, вважає Бланк.
Таким чином, наголошує експерт, сфера впливу може бути збережена лише силою, шахрайством та підривною діяльністю, і вона нежиттєздатна з урахуванням реальної сили та можливостей, якими володіє Росія. По-друге, не існувало одностороннього просування Заходу на якусь територію, яка, як вважає Росія, належить до російської сфери. Натомість кожен її уряд вітав зусилля Заходу, як НАТО, так і ЄС, і таким чином діяв як суверенна держава. Якщо це – імперія, це «імперія за запрошенням», використовуючи вираз норвезького вченого Ґейра Лундестада. Тому не дивно, що режим, явно усвідомлюючи можливість того, що без імперії його автократія перебуває під загрозою, вдався до насильства, коли на протидію йому став вияв демократії в Україні.
Не слід також дивуватися, що тут перетинаються офіційний нахил путінської держави (до брехні) і її схильність до насильства. Як зазначив Солженіцин, той, чия зброя є брехня, неминуче вдається до насильства. Тепер внаслідок агресії Москви українська доля знов пов’язана з долею Росії. Україна може вижити протягом дуже довгого часу, навіть у її нинішніх зменшених межах. Але Росія не може мати миру і України, і вона може лише мріяти про імперію, анексувавши Крим та Донбас.
«Навряд чи ми побачимо в близькому майбутньому війну в повному сенсі чи мир. Бо брехня Лаврова і Путіна показує, що вони відмовляються прийняти факт, що імперія є за межами їхньої доступності, і вони лише прискорюють те, що врешті-решт стане крахом всього їхнього проекту, і, найімовірніше, це буде нищівним крахом», – заявляє старший науковий співробітник Американської ради закордонної політики Стівен Бланк у статті у виданні аналітичного центру Atlantic Council.
https://www.radiosvoboda.org/a/28999664.html
