Хрещатик є звичним і рідним для кожного киянина і українця. Ми звикли до його оригінальної архітектури, до його керамік, мозаїк і скульптур, і не знаходимо в них нічого особливого.
А разом з тим барокові мотиви в архітектурі фасадів Хрещатика стали символом ідентичності нації, і сприяли її справжньому повоєнному об ’ єднанню. Саме народні українські орнаменти та приховані, а разом з тим впізнавані символи українського бароко, «бойчукізму» сприяли тому, що примусово розірвана, потім примусово об’єднана нація почала відчувати в парадній архітектурі головної вулиці столиці власне рідне коріння. Це водночас відповідало і інтересам українського народу, і, за іронією долі, московської влади, тому на першому етапі ці пошуки ідентичності якщо не заохочувались, але й не заборонялись.
Потім, зрозумівши, що в архітектурі Хрещатика національні мотиви сильніші за радянську символіку, радянська влада почала її принижувати і висміювати. Вкорінились назви “київський торт” або “маячня п’яного кондитера” по відношенню до декору хрещатицьких фасадів; інтелігенції вбивали в думку, що пишатись Хрещатиком соромно, що це хаотична, позбавлена смаку, “гламурна”, “кондитерська” архітектура, який не місце в серйозній історії архітектури. І ми в це повірили. В часи радянського модернізму ми вбачали надлишок і несмак в тому декорі, пізніше просто перестали її помічати.
А разом з тим серед всіх ансамблів т.зв. “тоталітарної архітектури” Хрещатик є насправді єдиним, в якому згідно з давньоруськими київськими традиціями підкреслена структура ландшафту; де національна, барокова ідея превалює в декорі над радянськими символами, яких налічується на всьому Хрещатику аж дві зірочки й два серпи-молоти, і то вплетені в орнамент; і нарешті, в якому делікатно збережені і відновлені всі вцілілі будинки – на відміну від сталінських проспектів, під які повністю «розчищали місце, як, наприклад, в Мінську. Це вдалося ще й тому, що, окрім Власова, якого влучно забрали до Москви в 50-му, всі решта авторів Хрещатика – Добровольський, Малиновський, Приймак та інші – були патріотами, киянами і вихованцями школи Кричевського, Заболотного і Дяченка.
Хрещатик – це єдиний ансамбль цього періоду, що сполучає національні традиції, гармонійне поєднання архітектури з ландшафтом із пафосом радянської архітектури сталінського періоду. В декорі фасадів будинків використано елементи українського бароко, що вирізняє його з ансамблів 40-50 років в інших країнах, де переважно використовувались неокласика або модернізм.
Це перший і єдиний в Європі об’єкт, конкурс на який було проголошено ще під час Другої світової війни. Така акція спричинила неймовірний підйом духу народу і патріотизму і призвела до якнайшвидшої реалізації проектного задуму в складних умовах напівзруйнованого міста.
Для архітектури цього періоду в інших країнах характерним є вираження патетики, гіпермасштабності, певне приниження людини за рахунок демонстрації величі влади; лише в архітектурі Хрещатика створено гармонійне середовище на основі дбайливого збереження старої архітектури, характеру ландшафту та національного декору, в композиціях якого переважають плоди, квіти, розетки, рокайлі, при майже повній відсутності політичних радянських символів. Фасади житлових будинків, на відміну від похмурої величі тоталітарної архітектури інших країн, випромінюють радість життя і захоплення плодючою українською землею.
Його особливість полягає ще й у тому, що проект був запроектований не для пустої території, а в умовах реконструкції. Він опирався на форми ландшафту, який є визначальним для історичного центру Києва, і враховував вцілілу після війни забудову, яку було дбайливо реставровано. Визначальним в архітектурно-художньому вирішенні забудови Хрещатика стала відмінна трактовка парної і непарної його сторін, що було покладено в основу його просторової композиції.
Особливістю формування просторової композиції Хрещатика є не просто врахування характеристик ландшафту, а пріоритет ландшафтної складової. Розміщений в долині між двома мальовничими пагорбами, Хрещатик має чисельні просторові зв’язки з оточуючою забудовою. Це проявляється в завершенні вулиць, що поєднують Хрещатик з Верхнім містом, висотними будинками-домінантами по непарній стороні; асиметричній композиції парної і непарної сторін забудови; плавному вигині траси вулиці, що повторює форму рельєфу; створенні розривів-курдонерів та арочних проходів в забудові, що формують додаткові зорові зв’язки.
Оформлення архітектури безпосередньо пов’язано з продовженням національних традицій українського народного зодчества та українського бароко, що виявилося в унікальному орнаментальному декоруванні фасадів будинків. Архітектура парного боку більш лаконічна, одновисотна, стримано-палацова. В архітектурі житлових будинків використано форми українського бароко – багатопрофільні карнизи, фронтончики, висячі колонки, лицювальна кераміка з рельєфними орнаментальними мотивами, що нагадують ритмічний ряд полтавської плахти – все це в поєднанні з оригінальною містобудівною концепцією і дозволило створити національно своєрідний архітектурний ансамбль.
Мозаїчні різнобарвні композиції, що прикрашають арочні склепіння і пізніше – інтер’єри станції метрополітену “Хрещатик”, опираються на традиції “українського монументалізму”, пов’язані з школою Михайла Бойчука, унікального явища в світовій культурі, перерваного в кінці 1930-х років. Це було проявом національного підйому і бажання відродити художню традицію, в якій монументальний живопис і декорування фасадів займали чільне місце.
Для виготовлення керамічної плитки, орнаментів та скульптурних композицій оздоблення фасадів будинків було створено спеціальні керамічні майстерні на Київському експериментальному заводі Академії архітектури УРСР, де працювали видатні художники.
Таким чином, синтез мистецтв, застосований при реконструкції Хрещатика, одночасно вирішував політичні завдання, і разом з тим відновлював суто національні традиції в пластичному вирішенні, кольорі та декорі.
Ця цікавість до художньої форми, до переосмислення традицій національного мистецтва була певним проявом духовного спротиву і національного підйому.
Він зведений в результаті кількох турів конкурсу, сформований у відповідності до чіткого плану і в дуже стислий термін, але з повним збереженням вцілілої забудови та використанням національних художніх традицій. Нарешті, саме Хрещатик і його інтегральна складова – Майдан Незалежності – стали місцем подій, що спричинили радикальний вплив на хід української та європейської історії в цілому та сприяли ідентичності нації під час протестів 2004 та 2013 рр. Він є місцем, де жили й творили люди, що зробили видатний вклад в розвиток світової історії, культури та науки.
Закладені в проект відбудови Хрещатика ідеї залишаються актуальними і сьогодні . Він став унікальним прикладом перетворення масштабу провінційного міста на європейський столичний, подібного до Відня або Парижу. В масштабі і характері забудови геніально враховано розмір центральної магістралі, що водночас відповідає столичному масштабу і зберігає притаманну цьому місту ліричність і гуманність.
Головним завданням сьогодення є створення умов для збереження, реставрації і сталого розвитку Хрещатика. Це – виділення Хрещатика як пам’ятки містобудування в окремий об’єкт управління; визначення статусу пам’ятки, її меж та встановлення буферної зони; розробка Єдиного Плану організації Хрещатика (плану регенерації) разом з буферною зоною (замість ДПТ).
Необхідним є введення мораторію на землевідведення та проекти забудови Хрещатика; узгодження всіх проектів по Хрещатику та його буферній зоні, визначення меж пам’ятки та буферної зони; розробка плану проведення комплексної реставрації фасадів на основі відновлення втрачених елементів плитки, скульптури, декору та ін.
Олена ОЛІЙНИК, Віце-президент Національного союзу архітекторів України
