static.gazeta.ua
Нова книга Павла Вольвача “Хрещатик-Плаза” – абсолютно не схожа на попередній роман. Її він презентує у столичній книгарні “Є” 20 березня.
Головний герой живе в одному офісі, працює в іншому, мріє про відрядження до ще одного, закордонного, офісу, бо це вже так близько до мети: до невимовної, примарної мети, яка не має нічого спільного з офісами, але залежна від них. Формально – це роман про одну з радіостанцій (а точніше – про її офіси), про одну з тисяч систем, зациклених на собі. Але насамперед це роман про людину, яка визирає через перегородку в ньюз-румі, щоб краще роздивитися місто, країну, світ; усе це велике, розхристане й парадоксальне життя має присмак гіпсокартону, а важливість його вимірюється єдиним критерієм: воно або звучить в ефірі, або ні.
Презентація книги відбудеться о 18:00. Вхід вільний.
Павло Вольвач – прозаїк, поет, публіцист, один з провідних сучасних українських письменників. Народився в Запоріжжі, змінив кілька професій і спеціальностей. Зокрема, був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, журналістом-телевізійником. Від 1999-го мешкає в Києві, працюючи до 2007-го кореспондентом Української служби Радіо Свобода. Автор 8 поетичних збірок та роману “Кляса”, що стали помітним явищем в сучасному українському літпроцесі.
Фрагмент з роману:
Поки всі гості розважалися при столах, Юстин трохи поводив нас по кімнатах трьохповерхового будинку. Стандартному, приблизно, як і в Сенів: дерев’яні сходи, шкіряні фотелі й крісла, чудеса побутової техніки, по холодильнику на кожному поверсі й кілька атлетичних тренажерів. Камін. Помаранчевий прапорець і портрет лідера опозиції, схожого на американського губернатора в кабінеті Колиби. А ще повсюдні фото Юстина з різних куточків світу, де він побував як журналіст. Навіть у туалеті фотографічний Юстин потрясав АКМ-ом з гущі афганських партизанів-моджахедів.
– Взагалі то я працює на ґазету, але раніше, ем-мм, дописував на Ройтерс. Кинув. То є страшно нудне…
– Тягне тебе, Юстине, в гарячі точки, тягне. А де найгарячіше?
– Ем-мм, – щокастий Юстин змовницьки озирнувся по боках. – На кухні. Де Колиба, е-ммм… Тут є…
Ми з Пожинком засиділися довше від усіх гостей. Вже на терасі, з видом на вечірній палісадник з туями, тисом і пеларґоніями, і на шпичасту темніючу далину, перекреслену вогнистою смугою, біля вичахлого барбекю Олекса з Колибою завели українських пісень. Бранка зачудовано слухала. Вона була подругою з Колибою, не просто, як з Весною з Хорватської служби, а доброю подругою, і до українців ставилася з симпатією, а чого ж не ставитися, якщо ми класні, якщо ми є такі, які ми є, щирі й теплі, думалося мені в теплому хмелі, це ж хто переносив недавно сумки жінці, що стояла на перехресті празьких вулиць і розгублено вдивлялася в перехожих (вона, до речі, виявилася чорногоркою), то хто – чехи, німці, італійці з голландцями чи росіяни зі “всємірной атзифчівастью”? – ми переносили, з Пожинком, он як злагоджено гуде низький його бас і Колибин альт, розпадаючись і звиваючись у неймовірні джґути мелодії, що обвивають, несуть, як на хвилях, коштовні слова – ой і не стелися хрещатий барвінку, та й по крутій горі, – зможе ще хто так у світі, то зможе, а ні – то хай просто слухає, змахнувши сльозу під фінал, якщо вона сподобиться йому набігти на вію, – ох і не втішайтесь, злії воріженьки, ви пригодоньці моїй… Чоловік Бранки, датчанин, працював на “Ройтерс” і жив у Парижі. Цілком європейська, бездітна сім’я. Бранка теж доволі помоталася світом, довго жила й навчалася в Америці, володіла п’ятьми чи шістьма мовами й захоплювалася дзен-буддизмом і Кастанедою. І, схоже, знудилася.
