У нашому суспільстві, особливо в процесі «батлів» диванних військ у соцмережах, йде з’ясування питання «хто більший патріот» і скільки зробила/незробила гарного попередня влада.
Особисто мені здається, що левову долю того позитивного, що отримала Україна за останні роки, було зроблено не через якісь там «добрі наміри» влади. Було усвідомлення запитів суспільства після Майдану і чітке розуміння: виконання цих запитів є запорукою виживання діючої влади. Але, разом з інстинктом самозбереження, влада залишалася, як і раніше, всеїдною, жадібною і абсолютно нерозбірливою у підборі людей.
Показовим в цьому плані є фігури з найближчого оточення Петра Олексійовича Порошенка, точніше голови його адміністрації. Особливо «порадувала» остання новина щодо Ігоря Райніна. Нагадаємо, цей діяч з 2016 по травень 2019 року керував Адміністрацією президента України. Ну, зрозуміло, патріот (а як же інакше?), «армія, мова, віра». Зовсім небагато часу минуло і раптом 27 листопада він очолює Харківський осередок прокремлівської партії Опозиційна платформа — За життя. Ні, я не зрозумів – або це таке «прозріння» в інший бік, або це такий «штірліц» Віктора Медведчука, або підбором кадрів у Петра Олексійовича займалися сліпі і глухі. До речі, другий варіант – найсумніший, якщо згадати хто у Медведчука кум. Тоді виходить, що «штірліц» взагалі з напряму від Путіна…
До речі, а хто ж займався підбором «цінних кадрів»? Попередній глава Адміністрації? Ага, згадуємо… Ложкін! Борис Євгенович! Колишній хазяїн Українського медіа-холдінгу (кілька десятків видань), в якому українською була тільки назва – всі видання були російськомовні. Недаремно Ложкін в 2013-му був нагороджений грамотою Ради Федерації Росії за просування російських медіа, тобто за русифікацію України.
Ложкін був одним з ініціаторів масового призначення іноземців на керівні посади. Ну, ясно, бо ми всі продажі, та й «хахли нє справятся». Мабуть також слід зазначити, що заступниками Ложкін набрав собі соратників Януковича.
Як кажуть, «шо нє ясно»? Бо «армія, мова, віра» – то лише для населення, яке дивиться на плакати та вивіски вздовж широкого шляху. А призначенням на посади (особливо – на «хлібні», де можна замість реформ цупити гроші) – займаються райніни та ложкіни.
Дані факти – не жарт долі і не випадковість. А регулярна присутність пана Кличка на медведчуківських телеканалах – це просто тому, що його там так поважають і люблять? А колишня соратниця Кличка і Порошенка в Київраді пані Приходько тим часом обирається о списку кремлівсько-медведчуківської партії до Верховної Ради . До речі, чудовий приклад «непотопляємого» політика. Наталія Ігорівна родом зі славного міста Львова, при владі Януковича працювала в апараті Верховної Ради, в «нові часи» – заступниця начальника управління – начальниця відділу у Київраді, під крилом Віталія Кличка, у 2015 стала депутатом Київради від Блоку Петра Порошенка, а в 2019 – отримала 26 місце в списках Опоблока на виборах до Верховної Ради. Чим все це не підтвердження того, що для даної категорії людей патріотизм – то «для народу», а «потрібні питання» вирішуються в затишних теплих кабінетах поки народ мітингує на вулиці.
Хотілося б закінчити допис чимось повчальним на зразок: «от, новій владі треба врахувати…». Але, враховуючи, що в парламенті серед «слуг народу» вже розкриваються відверто «малоросійські» персонажі, оптимізму немає.
І як не погодитися з недавнім дописом Миколи Томенка, де він каже: «З огляду на реалії, революція має всі шанси стати перманентним процесом… …майбутнє України – лише зі світоглядно, ціннісно українською владою, чесною і спроможною на самопожертву ради рідної країни».
Павло Аніськович, голова Шевченківської районної організації партії “Рідна країна”
